Читати книгу - "Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса"

— А це хто такий? — тихо пробурмотів Томас і напружив своє вбивче тіло. — Дивиться прямо в очі, ще й в трєнікі вбрався. Зараз я його виїбу, цього нечемного полтергейста. Я йому покажу, що саме я дєлаю зі старими пердунами на галявинах. Лисе хуйло! А-а-а-а-а-а-а!

І, вмотивований цим войовничим роздумом, мавпун одразу, без зайвих сентиментів, стриб­нув у бік постаті — блискавично, немов реак­тивний снаряд, аби реалізувати свій каральний намір. Але мети він не діставсь — Томас, що називається, підвис у польоті. Як ото стриб­нув, так і лишився в повітрі, метрах у двох від землі, наче якась невидима потуга вхопила його за загривка і почепила на міцний кований гак. Карочє, ні туди ні сюди.

— Пиздець, — подумав здивований результатом атаки мавпун, — і шо ж тепер буде? Тоїсть це він мене виїбе? Хай тільки-но спробує — видеру цьому мудакові геніталь, якщо діло дійде до наруги, бо дупа в мене, вважай, пневматична, я нею корки з шампани висмикував в цирку на восьме березня. Начувайся, дєдушка, зараз буде тобі коїтус — ляжеш в могилу без прутня!

Томас вирячив очі — його крутила конвульсія помсти, але заподіяти жодного лиха він не міг через параліч мавпи. Однак дідусь, як виявилося, і не думав гнобити, а тим більш — їбсти розлюче­ного павіана.

— Томасе Яковичу, — м’яко, голосом есбеушного слідчого промовив він, — не сіпайтеся аж так люто, бо ще вріжете спересердя дуба, а ховати вас буде нікому. Ми все про вас зна­ємо: родичів нема, прописки теж, кульок з буря­ками і паспорт крадені. Крім того, на вас висить мокруха. Так, так, Томасе Яковичу, мокруха. Вбивцю пітона Вульфіка вже розшукує еколо­гічна поліція, і, повірте, ми здатні організувати вашу з нею зустріч! Може, знову хочете загриміти до цирку на довічне? Ні? То облиште свої погрози, а краще поможіть у розслідуванні серйозним людям. Справа стосується вас безпосередньо.

Томас здивовано кліпнув одним оком, інше ж уважно вивчало дідуся. Дідусь же тим часом продовжив.

— Ми поки не дуже розуміємо, з чого нам роз­почати розмову, бо вона може виявитися, е-е-е, досить таки складною. Але повірте — це дуже важливо для вас, шановний, хоча ви цього й не розумієте. Не розумієте, еге ж? Ви не все про себе знаєте, а по правді казати, то й нічого не знаєте. От ви, мабуть, щиро вважаєте себе про­стою, хоча й амбіційною, мавпою. Це не зовсім так.

Тут дідусь витримав паузу, уважно подивився на павіана, наблизився до нього впритул і, при­язно зазираючи в очі, повідомив.

— Річ у тім, що ви не зовсім звичайний мавпун, навіть більше — ви дуже незвичайний мавпун.

І не тому що вкрали паспорт, вбили пітона і насрали в кабіні вантажівки, ні. Вам, пане, дове­деться осягнути багато нового, можливо, несподі­ваного, а часом навіть і неосяжного. А може, хто зна, ви дещо згадаєте, але не одразу. У вас, пане, типовий випадок рідкісної кармічної амнезії — ми давно знаємо, що ви не той, за кого себе видаєте, ну, або ким себе вважаєте.

— Я ніхуя не понімаю, що ти верзеш, — напру­жено озвався Томас зі свого уявного гака. — Відпу­сти, шия болить!

— Томасе Яковичу, чи впізнаєте ви мене? Прига­дайте! Ми вже колись бачились, щоправда, дуже давно, і, запевняю, діло було не в цирку. Я вам нічого такого цікавого не нагадую? А ну ж бо? 1622 рік, Ріндзай-сю, Токуґава, оце все?.. Ні?

— Гівно, — відізвався павіан і спробував поцілити харклями у дідуся. — Тьху!

— Що? — здивовано перепитав той. — Що б це могло означати, шановний?

— Гівно, — злісно повторив Томас, — ось що ти мені нагадуєш. Купу гівна в простирадлі. Тільки-но спробуй принизити мене статевим чином, і тобі пиздець, дєдуля. Порву тебе і твоє підарське простирадло на гробки! Іді сюда, вонючий козел, шо став?! Спусти мене на галявину!

— Авжеж, пане, авжеж! Але за умови, що ви не полізете битися, — дипломатично попере­див дідусь і поставив мідного чайника з окро­пом на найближчий пеньок. — Цього я вам не раджу, бо тут без шансів, як бачите. У нас, зна­єте, ваші звірячі закони не діють. Це вам не цирк і не савана, і навіть не сільський клуб. Чуть шо — скрутимо у кривий ріг і здамо куди треба, шановний. На цій галявині діє магія ввічливо­сті, а тому буде боляче — у разі потреби. Розумі­єте? Давайте просто поговоримо, без домінування і цього усього мавпунства. Просто як дві розумні істоти.

Томас сіпнувся, поморщив лоба, харкнув зеле­ним слизом на траву і зневажливо поглянув на дідуся.

— Добре, — зітхнув той. — Може, бажаєте чаю? Ні? Єслі шо, в струмку лежать пляшки з холод­ним пивом. Це спеціально для вас, пане, бо у нас тут не вживають стимуляторів. І цей, можете викинути свої смердючі «Прилуки». Сподіваюся, «Парламент-Аква» вам їх замінить.

— А це вже нагадує нормальний базарь, — ска­зав Томас і енергійно вишкірився на струмок з пивом. — Знімай з гака, чи шо там мене вхо­пило, якась йобана барабашка. Але дивись мені, еге ж? Щоби без домінування!

— Авжеж, — ввічливо промовив дідок і тихо клац­нув пальцями під своїм підарським простирадлом.

Розмова

За кілька хвилин Томас сидів на пеньку, смок­тав з пляшки холодне, як колодязна вода, пиво і слухав голеного пана в окулярах. Той сидів на складаному стільчику навпроти павіана і гор­тав цупкими пальцями якісь старовинні папери. З усього було видно, що дідуган перебуває у доброму гуморі, хоча й не при своїм розумі. Манерами він трохи скидався на держслужбовця або ж старого фемініста, на манер Чікатила, легенди про мужність якого давно ширилися серед циркових бранців. Дідусь молов з точки зору павіана абсолютну нісенітницю, але пиво є пиво, можна й послухати, тим більше, що Томас нікуди не поспішав, пиво було смачне, а сигарети дуже пахучі.

— Ви в Бога вірите, Томасе Яковичу?

— Ні. Слава Богу, я атеїст. А ти шо? Жид, мабуть? — чисто автоматично вдався до чорносотенного попу­лізму Томас і глибоко затягнувся «Парламентом».

— Хто зна, шановний, хто зна! Нам, прихильникам очевидного, це без різниці, а по-вашому сказати, то й похуй. В дхармі національностей нема, якщо ви мене розумієте. Все це давно нікому не цікаво, ну, хіба, може, москалям, але це окрема тема. Вва­жайте,