Читати книгу - "Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса"

— Як так не павіан? А хвіст? А їбальник? А дупа? Прошу пана уважно роздивлятися дупи, перед тим як робити отакі етично невиважені припу­щення. Подивись, дідугане, яка у мене брунат­но-брутальна срака!

Томас підхопився і пред’явив сраку дідусеві на огляд. Та переливалася багатьма кольорами залежно від локалізації плями, і нестерпно чуха­лася, що було видно навіть неозброєним оком, але дідусь проявив гідну обставин виваженість і дупотерпимість.

— Знаєте, Томасе Яковичу, — кашлянув посланець відповідального керівництва, — якщо ми замість діалогу почнемо тикати одне одному свої сраки, то діла не буде. Ви цього хочете? Але гаразд! У реінкарнацію ви вірите, пане Томасе? Чули про таке явище? Переселення дуп з одного тіла в інше, і не абияк, а за чітким кармічним пла­ном. Просрали відміряний час непродуктивно — у наступному житті будете хробаком, або дубом, або й павіановим дупом, як ото у вас!

Мавпун почухав загривка і огидно хихотнув.

— Я вірю в Недайбога, дєдушка, а також у смерть від життєвих ускладнень, — сказав Томас і одним ковтком допив перше пиво. — А про цю реінкарнацію чув раз по радіо «Наруга», коли ми були в Трускавці на гастро­лях. Це я згадав, бо якраз пожежа вночі сталася в цирку і вчаділи насмерть наші вчені папуги. Я з одним дружив і навіть старався його не пиздити. Віддав душу на поталу оцій вашій реінкарнації, бідний Екхарт, так звали цього папугу. Я його з’їв, як вогонь загасили, чого ж добру про­падати, а дзьоба лишив на згадку, оно в кульку лежить, іноді шкребу ним мозолі.

Дідусь слухав і не перебивав, бо побачив, що зав­дяки пиву павіана трохи почало пробивати на відвертість.

— Вопше думаю, що папуги самі цирк і підпа­лили. Мабуть, заїбало таке життя кріпацьке. Трускавець і «нафтуся» кого хочеш заженуть у могилу. Публічна смерть на вогні все ж таки краща за гастроль у Трускавці, це однозначно. Вони хоч і папуги, але свою амбіцію теж мали, тому пішли у кращі світи, як і годиться акто­рам. Підпал катівні — це виразний театральний жест! Ніхто з них не вижив, та й хуй на них. Пиво ще є? Передай сюди, та нє, я сам від­крию. Ну, давай, розпитуй: сидимо, то сидимо. Але дивись, єслі шо — я тебе упизджу, не подив­люся, що старий. Я таких сталіністів, як ти, ще в цирку надивився — досить-таки паскудне плем’я. Пенсії у них ніхуя собі, от вони і просирають їх по цирках на своїх дебілкуватих випердків. Тільки цей, хвате величати мене по-батькові, як той гаїшник. Ми ж наче не на цвинтарі.

— Що ж, добре! — ласкаво посміхнувся дідусь. — Гадаю, мені час представитися, щоби не було між нами недосказаності, якщо вже таке діло.

Він трохи сьорбнув міцно завареного зеленого чаю з коштовної порцелянової піали, делікатно відста­вив її на сусідній пеньок і чемно представився мавпунові.

— Бачте, пане Томасе, людство, і не лише людство, знає мене з давніх давен як Подолай-хаму XIV. Це не ім'я, звичайно, а наче духовно-адміністра­тивна посада. Звати ж мене Газдрубал Калачакрович Дурдинець. Я полковник Махаяни у відставці, заслужений діяч широкого профілю, нині ж пра­цюю обичним тибетським монахом в одному з релігійних комітетів із заготівлі духовних прак­тик. Може, чули по радіо про таку гірську країну на сході — Тибетська Народна Республіка? То я тамтешній, хоча народився у літаку і батьків своїх не пам’ятаю. Втім, це не важливо. Друзі, вороги та підлеглі звуть мене просто — Калачакрович. Ми ж із вами, сподіваюся, друзі?

— Он як! Ну, це ми ще побачимо, Газдрубале Калачакровичу. Дивлячись, що ти далі заспіваєш. Поки ти схожий на сільського ідіота, ото з тих, що носять на голові шапочку з фольги, уникають здорового глузду і виписують «Упирятинський віс­ник» заради сусідських некрологів. Поки що я тобі не довіряю.

— Маєте рацію, пане, але це, так би мовити, про­сто сценічний образ. Я не знав, як саме краще вбратися, аби вас зацікавити, тому обрав такий дещо буфонадний стріт-фешн. Ви ж все життя в цирку проробили, маєте розуміти такі речі.

— Ой, курва, не нагадуй. Вдівся б ото краще одразу мусором в шапці, і все одразу було би ясно, пане начальнику. Кажи вже як є, а я подив­люся, чи варте воно того, щоби пити з тобою пиво по галявинах.

— Ага, ну то я не товктиму карму в ступі, Томасе. Якщо ви дізналися хто я, то чому б вам не взнати нарешті, ким, власне кажучи, є ви?

Павіан ковтнув пива і кивнув своєю вже трохи п’яненькою макітрою.

— Ну, то валяй, чоловіче, а я послухаю.

— Річ у тім, пане, — сказав Газдрубал Калачакрович, — що насправді ви є ніким іншим, як одним із духовних вчителів давнини, що вті­лився в оце, даруйте на слові, мавпунське тіло, з котрим себе і ототожнюєте. Невдала реінкарнація, пане, таке часом буває. Між тим насправді ви є всесвітньо відомою бодгісатвою, видатним майстром дзен школи Ріндзай-сю і дуже авторитетним вчителем істини. Чули щось про таке? Отже, ваше справжнє ім’я — Банкей Саругатович Йотаку. Ви взагалі-то японець, а не павіан, хоча сам по собі факт вашого японства великого значення не має.

— Щось я знову нічого не понімаю. Ти часом не з отих вилупків, що ходять по хатах, про­повідують спасіння і заважають людям чесно страждати? Я цю хуйню знаю, мене не наїбеш! До нашого цирку, було, зазирали такі яйцеголові упиздні типу тебе, в прасованих сорочках і з повними рюкзаками правди. Дресирувальниці спустили на них нашого крокодила, він якраз був не в гуморі, бо хворів на палеоліт — камні в сраці у нього знайшли, таке часом буває через нерегулярне і неякісне харчування. То ця пиздота тікала аж до Солтлейк-Сіті, чи як там зветься їхнє кубло. Ти мене не зачіпай, бо я павіан православ­ний, хоч і не хрещений. Мене навіть піп окро­пив свяченою водою на Великдень, коли дирекція надумала освятити цирк через постійні підпали