Читати книгу - "Хованки з хижаком, Ендрю Мейн"

Ґленн на мить замовкає, перетравлюючи почуте.

— Цікаво. Екс-жаби. Я зрозумів. То ви їх шукаєте?

— Не зовсім. Я вивчаю середовище, що їх створює. І не думаю, що така поведінка є унікальною лише для пуголовків. Вона може повторюватись у масштабах менших мікроорганізмів або й на людському рівні.

Ґленн підводить брови.

— На людському?

— Так. Це можна помітити в утробі, коли один ембріон забирає поживні речовини в іншого, чим спричинюється різниця у вазі при народженні. За синдрому зниклого близнюка приблизно в одному випадку подвійної вагітності з десяти один близнюк поглинає іншого. Винна мати? Чи злий близнюк? Якщо так, то злий близнюк завжди перемагає.

В обмеженому середовищі, як-от ставок, один організм спонтанно регулює популяцію, опісля чого повертається до норми. Надхижак — домінантна тварина на верхівці харчового ланцюга — стає таким, щойно популяція розростається до певних розмірів. Так відбувається з щурами-канібалами, павуками й навіть комп’ютерними програмами.

— Вівця, що перетворюється на вовка? — питає Ґленн.

Якусь мить я в роздумах.

— Мабуть. Та в одомашнених популяцій така поведінка трапляється дещо рідше. Вони вкрай гомогенізовані, й популяцію відбраковують люди. Та у випадках зі свійськими тваринами, що дичавіють, як-от свині, — можна спостерігати повернення до абсолютно різних форм. Таке трапляється й зі зграями бродячих псів.

— Гм. Що ж, це дуже цікаво, докторе Крей.

Він повертається до лаборантки.

— Керолайн, ви вже маєте все, що потрібно?

— Одну секунду.

Вона обводить мій палець ватною паличкою і кладе зразок до пластикового пакетика з наліпкою «Великий палець правої руки».

— От тепер усе.

Вона кладе всі зразки в сумку, заклеює її стрічкою і, перш ніж вийти, демонструє все перед камерою.

Я дивлюсь на камеру, що дивиться на мене, і гадаю, хто ж там, по той бік, грається в Наглядача.

Ґленн підводиться.

— Докторе Крей, якщо маєте ще хвильку, я би хотів поцікавитись вашою професійною думкою з одного приводу. Заразом спробуємо підшукати вам якесь взуття.

І хоч я й відчуваю полегшення, адже мої руки тепер не в наручниках чи пластикових пакетах, мене бентежить, як насторожився детектив Ґленн, щойно я промовив те слово.

Хижаки.

Розділ 4

Самообмова

Проводжаючи мене коридором, детектив Ґленн досі приязний і ставиться до мене, мов до запрошеного гостя.

— Докторе Крей, я дуже вам вдячний за співпрацю.

Доки ми минаємо кабінети й люди підводять очі від своїх столів, я помічаю, що мене уважно роздивляються, і не просто так.

Безперечно, я підозрюваний, чи, як то кажуть у новинах, особа, що становить цікавість для слідства. Але чим саме я їх зацікавив, мені не повідомляють.

Досі я вже мав би напружитись, та від факту, що мене тримають у незнанні, мені, як не дивно, тільки легше. Це не схоже на очікування результатів обстеження на агресивну форму раку. Через незнання ставок усе здається нереальним, мов уві сні.

Ґленн відмикає кімнату з картотеками попід стінами та великим столом посередині.

— Сідайте, докторе Крей.

— Звіть мене Тео, — кажу я, сідаючи. Зазвичай я виправляю людей раніше, та цього разу мав трохи інший клопіт. — Для мене доктор — поняття медичне.

Я утримуюсь від діатриби про людей із липовими ступенями з психології чи педагогіки, що з ними я стикався в наукових колах. Вони не можуть скласти іспит із природничих наук на п’ятому курсі, проте всі як один вимагають, щоб до них ставились, мов до головних онкологів дослідницької лікарні.

— Просто Тео? — детектив Ґленн порпається в картотеках за моєю спиною, дістає папки. — Хіба ви не геній чи щось таке?

— Ви про нагороду? То «Макартур»[2]. Я ж отримав нагороду «Брілліанс». Це трохи інше. Жахлива назва. У своїй біографії я уникаю згадок про неї.

Ґленн кладе папки на стіл і сідає навпроти мене.

— Та годі. Ви ж стовідсотковий геній, як не крути. Погодьтесь, ви справді розумна людина.

Він заграє з моїм его, намагається завоювати мою прихильність. Але з якою метою?

— Мабуть, недостатньо розумний, щоби второпати, чому я тут.

Він сплескує руками.

— Це лише процедурні дурниці. Вже незабаром ми закінчимо.

Що може означати повернення до наручників.

— Як біолог... пробачте, як біоінформатик... Як ви себе називаєте?

— На кожній конференції по-різному. Зазвичай просто «обчислювальний біолог».

— Зрозуміло. Я б хотів вам, як людині тямущій, показати декілька світлин. Різні справи. Може, ви щось відчуєте.

— Відчую? Я не екстрасенс.

— Неправильно висловився. Просто цікаво на дещо поглянути вашими очима. Зробіть мені таку ласку.

Хочеться відповісти, що останні дві години я тільки й роблю йому ласку. Та я мовчу. Я не дуже конфліктна особа.

Він підсовує мені папку Краї зношені, наліпка з назвою зблякла. Я розгортаю папку й бачу перед собою розпанахану голову чоловіка. Одне око дивиться на камеру, тоді як решта обличчя відсутня. На плитці під його головою бризки крові. Згортаю папку й відсовую її вбік.

— Попереджати треба!

— Що?

Ґленн бере папку й зиркає на її вміст:

— Господи. Пробачте. Я хотів дати вам ось цю, — він підсовує мені іншу папку. — Що скажете?

Це знімок корови з кривавими відмітинами на шиї та розчахнутим животом.

— Вас цікавить моя професійна думка?

— Так.

— Це мертва корова.

— Так, але як вона померла?

— Це якийсь тест?

— Ні. У нас тут це вже справжня таємниця. Такий собі місцевий жарт. Пастух із ранчо говорить, що то була чупакабра. Інші кажуть — прибульці. Чітко видно, що живіт розгризли койоти. А от сліди на шиї — загадка.

— Ви серйозно?

Я ще раз оглядаю рани.

— Цілком.

Я аналізую сліди й намагаюся згадати все, що мені відомо про корів. Це направду вкрай обмаль, але вистачить, аби зрозуміти, що сталося. Я знову кладу світлину перед собою на стіл, міркуючи, чи мене часом не перевіряють. Тепер відповідь здається очевидною.

— Вам потрібна моя відповідь чи шлях до неї?

— Шлях?

— Так. Як я дійшов висновку.

Він самовдоволено всміхається.

— Гаразд, професоре, відкрийте мені свій шлях.

— Як