Читати книгу - "Анти, Андрій Хімко"

Наш рід лишити Божу слід!

Якщо цей суд небожий — згине,

А ні, — то вернеться у рід.

— Так буть, — кричало віче. — Бу-у-ти! —

Мов з двору гнало геть Мару…

А згодом Рата лиш, як смута,

Одна бродила по двору…

* * *

Ридає Рата коло Божа,

Знайшовши сина у пітьмі:

— Скрапни у Річку кров — поможе! —

Слізьми душилась: — Сину мій! —

— Непослух мій ніс нелад в кущу[71], —

Бож відказав. — Умер би я,

А так — хоч вигнаний — живу ще…

То хай умре печаль твоя!

Я вкрав тарпана з пасовиська,

Щоб дикого та приручить,

Його в запівніч виждав зблизька,

Вловив щасливу слушну мить.

Мов той упир[72], у гриву вп’явся

І верхи вже сидів на нім.

Іржав тарпан, хропів, хвицався,

Та Велес помагав мені…

Десь по обіді, після зливи,

Попали ми в дрімучий ліс.

Був, як ніколи, я щасливий,

А кінь, бідак, ледь ноги ніс.

І ледь не крикнув я з утіхи,

Ладуню-мамо! Йшли ми вниз,

Там чулись звуки, жарти, сміхи.

Приглянувсь: гурт, збирають хмиз…

Одна з тих чад… Чи Хорс дав вроду?

Дивлюсь — очей не відведу,

Бо кращої не бачив зроду…

Мені зустрілась на біду!

Та юнка з гривною у зроччі[73]

(Всі звали Ланою її)

Гляділа все мені ув очі —

Й співали в грудях солов’ї…—

І син замовк, зітхнувши глухо.

Сиділа Рата, мов німа,—

Все чує мати серця слухом,

Та ліків синові нема…

* * *

Там де в Дніпра гребіння гострі,

Де пада, ревучи, в обрив, —

Могутній Хорс там диво-острів

З камінних брил, зі скель створив.

Щоб вид не був сумним і голим,

Звелів, щоб виріс гай і дуб.

З них видно всі-усі довколи,

Що захищають край від згуб.

Як острів звівся, до знемоги

Хорс цілий тиждень перед ним

Вночі і вдень вкладав пороги —

Заслону хвилям навісним.

Та норовисті в бурі звички,

Щоб підкорити їх руці,

Поклав навкіс їм скелю-кичку[74],

А побіч неї — два стільці.

Зтоді віки, як старожили,

Творіння Хорса берегли —

Навкілля й острів сторожили

Від зла, від горя та хули.

Мов казка, покривався квіттям

Далеко від чужих неслав,

У затінку скарби-століття

Хорс кладами отут складав!

А з часом в чудо самоцвіти

Він обернути їх звелів.

І не було відтоді в світі

Затишків кращих на землі…

І забажалось втішить ними

Когось, бо ж марно все стоїть!

А так — чиюсь хвалу нестиме

Йому Русло до скель-століть.

Тож Хорс послав Стрибога в хвилі,

А той вітри — буй-тури впріг,

І враз весь світ неначе виліг,

Як в темну хлань буремну ліг!

Перун по ньому кинув блищем,

Та й покотив — громи, громи…

Зіп’явся острів — вище, вище…

І морок враз запав німий.

Та лиш на мить, бо в стоголоссі

Сплелися, збились залюбки,

Вквітчавши райдугами коси,

Всі пінногриві хвиль жмутки.

І Дніпр-Славутич вмить заприскав,

Надувсь, мов мав розбитись вщент.

Валів пінливих кидав низки,

На берег вергав — ще раз, ще!

Вони все вище пнулись вгору,

Ось вже під них весь острів ліг!

Уже до неба! В пізню пору

За них чіплявся Місяць-ріг…

Та близивсь ранок… У діброви

Лягли бори спочить, мабуть.

Бо вщухла буря та Дніпрова,

Вляглася врешті каламуть —

І виплив острів! Світ ще звіку

Не знав таких принад на нім!

А ще ж — о диво! — сяйволику

Хорс жінку-рибу ніс в обнім!

І вже за мить зануривсь з нею

На світле дно з перлин і свіч,

Щоб щовесни з води зорею

Вона виходила на ніч!

Щоб із русалями[75], як роси

Підпалять землю й неба вись,

Вона в джерелах мила коси,

В отих, що Хорс створив колись…

* * *

На острові русалі жваво

Плетуть святочнії вінки

З латаття, куширу й купави —

Такі ажурові разки,

Щоб, як одягнуть у верету[76]

Найстаршу матір дружно всі,

Заграти в дуди  з очерету

І Леля викликать з лісів.

А з ним в танку, раз в рік, до пізня,

В отих вінках при свят-вогнях

Дзвенітиме луною пісня

В борах, у весях, в куренях!

Русалії ж прийшли — День Велик!

 Поминки вмерлих, дань легка …

І Жайвір повернувсь, і Лелек[77],

Що рідних душі в рід склика …

“Русалонько Великодня, приведи нам Шума[78],

У зелені, у руттячку, Чугайстра-Жалума!

Теплинь, світлинь, весняночку, на Вічеву поляночку,

Під дуб віщий, до берега, Русалонько оберега!

Ладо[79], Дніпре-Даниприче[80], твоє Русло в вирай тече,

Понеси в нім душам вмерлих співаночки наші

в перлах!

Співаночки-поминочки без жодної зупиночки,

Із піснею тризняною[81], веснянкою Жур-Даною[82]…” 

Під спів-обряд цей звідусюди

До плес, до русел, у яри

На честь русалям-мавкам[83] люди

Несуть незлічені дари.

Відлюдниці-дівчата здавна

Живуть в печерах, у скитах,

Як божі слуги; слава славна

Їх величає по світах.

Найпаче ж острів Хорсич нині

Прославивсь ними на світи,

Хоча Дніпро тут буйноплинний —

Не всім дозволить допливти!

А треба ж гожих днів на літо,

Дороду, влову, тихих злив

В самітниць випросить коли-то!

Тож дарниці несли й везли …

Раніш до них, либонь, і плотом

Не бравсь ніхто з людей доплить,

Ноги людської не було там

Впродовж усіх віків-століть.

Та світлий Хорс одного разу,

Як потопили все моря,

Прикликав здалеку Амазу[84]

Із роду Скитського царя.

За нею служки йшли позаду,

Воли скарби в возах тягли,

Руслом дуби, плоти, насади

З дарами й ватрами пливли .

Тоді-то крайку[85], злотом шиту,

Амаза кинула із рук —

Мостом веселка з семицвіту

До скелля перевисла з лук.

По ній вона, і слуги, й чада

На Хорсів острів збігли вмить

І там-то скарб ховали кладом

І вежі зводили в блакить …

З утоми спали як побиті,

Та рано встали жваво всі,

Щоб свят-танок богам вчинити

Уперше в Хорсовій росі…

“Ой, дудо! Ой, гудо! Ой, сопілочко!

Поможи нам