Читати книгу - "Гіркий край, Констандія Сотиріу"

батька, маму. Одного дня в тебе так, іншого — сяк, одного дня ти на подвір’ї підгодовуєш молоком приблудне кошеня, іншого — перефарбовуєш свій одяг у чорне, набиваєш речами лантух, готуючись виїхати. Та найгірше з усього цього те, що ти виїжджаєш. Ні в чому не можна бути впевненим, ні в кошенятах, ні в подвір’ях, ні в татусях, ні в матусях. Особливо в матусях. Ти просто не хочеш нічого пам’ятати. Епідемія поширилася селом підступно, твій батько несподівано захворів і зліг, за ним — мама. Ти не хочеш цього пам’ятати. Тиф, сухо повідомив лікар, тиф тоді викошував цілі села, і настала черга вашого. Не хочеш пам’ятати. Батьки кілька днів з усіх сил боролися за життя, а потім їх здолала гарячка, і вони померли у своїх ліжках. Не хочеш пам’ятати. Ти легко відбулася, організм у тебе був міцний, дужий, сказав лікар, ось тому тобі і вдалося вижити, опинитися серед тих небагатьох, кого в селі не забрала смерть. Лишитися живою та круглою сиротою в селі, де все було мертвим, живою, яка благає, щоб смерть забрала і її, не знаючи, що в майбутньому тобі приготувала доля. Не хочеш пам’ятати. Не хочеш. Не хочеш.

Коли тобі повідомили, щоб ти пакувала свій лантух і сестра приїде забрати тебе, ти подумала, що з тебе глузують. Ти ж тільки-но поховала батьків! Тепер із рідні в тебе залишилася лише сестра, вона не встигла приїхати на похорон, так блискавично все сталося, але забрати тебе до себе в Нікосію, де вона мешкала останні роки після заміжжя, у неї складалося. До лантуха, який ти завбачливо зшила сама зі старого простирадла, спочатку потрапили дві сукні на щодень, затаскана шматяна лялька, кілька пар спіднього та єдина пару взуття. Лише найнеобхідніше, так сказала сестра. У них і так не було де розвернутися. Потім, поміркувавши, ти витягла ляльку, на її місце поклала ополоник, яким користувалася мама. Отож дві буденні сукенки, один дерев’яний ополоник, змінне спіднє та взуття. Потім, поміркувавши, ти витягла сукні й поклала на їхнє місце сапу, якою тато порався на городі. Потім, ще поміркувавши, ти запхала до лантуха горщик із м’ятою, а як у місті в тебе прикрутить живіт? Лише найнеобхідніше, сказала сестра. І так нема де розвернутися. Коли вона приїхала по тебе на автобусі, побачила, що ти вже чекаєш, тримаючи в одній руці лантух, в іншій — горщик; побачила, як із лантуха намагається видертися кошеня, була хотіла щось тобі сказати, та стрималася, закусивши губу. Узяла тебе за руку, міцно стиснувши долоню, і ви піднялися сходинками всередину автобуса. Ти жодного разу не обернулася глянути назад. З відкритого вікна линув шум моря, той нерозбірливий гомін. Ти помахала йому на прощання.

’Дного разу, як ото переказують, подався Святий Касіян пожалітися Богу й каже тому: «Пане, — каже, — не уважають люди мене! Не уважають, і не люблять, як того святого Миколая!». Зажурився тут Осподь, сів і думу думати почав, що його робить? Гукнув отих двох святих до себе, щоби помирити. Прийшов до нього святий Миколай; мокрий як хлющ, увесь у мулі та багні, бо тіки кончив рятувати в бурі двох моряків. Прийшов і святий Касіян, свіженький, чепурненький, напахчений, як тая ружа. Розлютився Осподь: «Ач як! Отой зрання до ночі робе, убиваєцця, рятує життя. А оцей сидить, вихва­ляєцця, чепурний та свіженький!». І дає святому урок. Хай його поминають святом один раз на чотири роки!

На початку п’ятдесятих років ви з родиною сестри перебралися до Айо Касіано[5], один із найстаріших, най­аристократичніших кварталів Нікосії. І досі перед твоїми очима стоїть та мить, як ти виходиш з автобуса і приголомшено оглядаєшся навкруги. Ти, що зростала, мов дике козеня в ущелинах Пафосу, оточена дикою природою та хвилями моря, зараз із острахом поглядала на нове життя, великі будинки, справжнісінькі палаци, мощені бруком вулиці, школу, що височіла посеред невеличкої площі, величні будівлі двох церков. «Що це все таке?» — зачудовано запитувала нав’ючену клумаками сестру, яка, тягнучи тебе за руку, відповідала через плече: «Що “що”? Столиця це! Крокуй уперед». Далі, до наступного провулка. Ти йшла вперед, спотикаючись, бо задивлялася на горщики, в яких на балконах росла герань. Слухаючи, як із церков долинають співи, як дивно говорять навкруги. Як дивно все пахне довкруж. От, значить, яка столиця! Аж ось довкілля знов змінилося, будинки поменшали, дорога перетворилася на ґрунтовку. Говорити навкруг стали звично, і пахощі стали звичними. Ти швидко зрозуміла, що столиця і «столиця» — дві великі різниці! І що в Айо Касіано є два обличчя. Одне — з великими, просторими будинками, майже палацами, куди ходить прати та прибирати твоя сестра, й інше — з бідняцькими хатинами, до яких туляться малі дворики, в яких мешкають по кілька родин, що ділять на всіх одну кухню й одну вбиральню, а миються по черзі по суботах, виділивши для цього якусь окрему кімнату.

Та ті дворики мали свій чар. Хіба ні? У твоєї родини були дві кімнатки, одна слугувала спальнею для Лали та її чоловіка, а інша була вітальнею, де стояв диван, що ввечері перетворювався на ліжко для тебе, а потім — і для немовляти, що незабаром мало неодмінно з’явитися. У сусідніх кімнатах мешкало літнє подружжя з Лімасола, плюс троє юнаків, які працювали на взуттєвій фабриці. І довкола — інші дворики, купа інших родин. Цілий окремий світ, наповнений життям. Проте світ цілком інший, і життя — цілком інше. От що таке столиця!

4. Затьмарене сонце

Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, Аллаху Акбар, що означає: Бог — великий, чотири рази; а тоді — Ашхаду аль-ля іляха ілля Ллах[6], що означає: не існує жодного іншого Бога, окрім Аллаха; а тоді: Ашхаду анна Мухаммадан Расулю-Ллах, що означає: Мохаммед — пророк Його; і нарешті — Хаййя аля с-салях, що означає: тре’ поспішать на молитву.

Дві церкви, величні будинки й мечеть. Тахтакалас[7].

Ані півні не співають, ані берег не зітхає вдалині, ані вітер не свистить поміж гілля.

Шшшшшш. Лише дзвонять голосисто дзвони, суперничають із муедзином, хто візьме вище, вози гуркотять на дорозі, кудась спішать, дзеленчать велосипеди, старенькі автівки ревуть. І кроки, хода, бадьоре дріботіння. Топ-топ-топ-топ. Кроки сільських чобіт, трударська хода бідноти. Цок-цок-цок. Ступання елегантних туфельок. Шух-шух-шух-шух. Легкі кроки, з яких не поймеш, хто вона — біднячка чи заможна пані. Потім голоси, багато голосів, високих, енергійних. «Луджу каструлі!», «Газети, сьоднішнє число!», «Осьдо томатка із самої Сикелії!», «Осісьо смачні пироги, пироги з бастурмою, кому?». Люди