Читати книгу - "Слово свого роду, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Листування вийшло за рамки суто перекладацьких студій. Через три роки після його початку і через два десятиліття після зустрічі у Парижі із давно покійним французьким поетом відбулася моя зустріч із моїм перекладачем. Це сталося в іншому божевільно гарному місці Європи, наразі Східної, де я була проїздам по дорозі на літературний фестиваль.

Ми ходили, а іноді їздили трамваєм по місту, де я була вперше, і розмовляли. Я не впізнавала людини, яка писала розумні листи: тільки-но після загальних фраз вкотре починалася цікава розмова, як вона вмить уривалась. Він напевне чогось лякався і боязко озирався, ніби нас могли підслухати, хоча що там було підслуховувати?

Після прогулянки містом він запросив мене на обід до свого дому. На порозі зустрічала його дружина, яка гаряче й надовго припала вустами до його вуст, ніби чоловік повернувся не з тригодинної прогулянки, а з тридцятилітньої війни. Той довгий публічний цілунок засмоктом містив однозначний меседж: мені давали зрозуміти, в кого ексклюзивні права на перекладача.

— Ви молода! — кидала мені в обличчя звинувачення дружина.

— Мені скоро на пенсію, — як могла виправдовувалась я.

— Але невже вам не хочеться вибратися з вашої бідної країни? — не вгамовувалася вона.

Очевидно, такий ресурс як ймовірне одруження зі своїм ще не розлученим (і ще не овдовілим) перекладачем письменниця з бідної країни просто не могла не плекати у своїх найпотаємніших думках. Не знаю, чи вдалося мені переконати ту дружину, що у світі існують якісь ще нюанси стосунків. Але наша розмова тривала. Перекладач тихо сидів у кутку і майже не втручався у розмову жінок. А вона детально розпитувала мене, наскільки я є відомою у своїй країні, які в мене плани на майбутнє, про що будуть мої наступні книжки, на яке фінансування розраховую, в яких проектах збираюсь брати участь. І виявляла неабияке занепокоєння, якщо з моїх слів вимальовувався бодай натяк на можливість спільного проекту з її чоловіком: лише якщо вона дасть дозвіл! Тож я зрозуміла, що ЦЯ дружина пари взуття мені не подарує. Хоча подарувала цікавий сюжет. Який я можу використовувати у своїх оригінальних творах. Дозволу ні в кого не беручи.

Але що ті чоботи, навіть від дуже доброго виробника, якщо йдеться про переклад, тобто про те, щоб піднестися якомога вище, а не про те, щоб ходити? І що таке недолугі людські стосунки супроти стосунків між оригіналом і перекладом? Буває, їм краще і не опускатися до рівня стосунків між автором і перекладачкою, між авторкою і перекладачем. Бо вони ризикують впасти в травматичну банальність, у комічні побутові ревнощі. Тривалої гармонії не буває. Добре, як була нетривала, бо переважно не було і її. Того, що дає лише співучасть оригіналу й перекладу, і більше нічого, ніхто й ніколи. Nevermore, як по-англійськи назвав свій вірш Поль Верлен:

О, серце, друже мій, постань разом зі мною,

З уламків віднови і розмалюй свій храм;

В лампаді запали прогірклий фіміам:

І квітів посади над прірвою стрімкою;

— О серце, друже, постань разом зі мною!

До Бога полетіть, оновлені пісні!

Хрипкий органе, грай свої пісні пророчі;

Нехай засяють знов завчасно згаслі очі

І вкриють килими щілини у стіні;

— До Бога полетіть, оновлені пісні.

Дзвоніть, і бубонці, і дзвоники, і дзвони!

Зумів схопити я свої щасливі сни,

Стискав в обіймах їх, хоча летять вони

Подалі від людей, такі у них закони,

— Дзвоніть, і бубонці, і дзвоники, і дзвони!

Пліч-о-пліч по землі зі мною щастя йшло;

Але вершить своє фатальна Неминучість;

І вже черва в плодах, і вже кохання мучить,

І вже пощезли сни; одвіку так було.

— Пліч-о-пліч по землі зі мною щастя йшло.

А тепер трохи контексту. Перший і другий з наведених тут моїх перекладів «На смерть Тюленя, придворного блазня» Жана Пасра (1534—1602) та «Призначена зустріч» Клода Руа (1915—1996) зроблені дуже давно, були недавно перечитані й не зазнали змін. А переклад вірша Nevermore Поля Верлена (1844—1896), перший варіант якого наводиться вище, я також зробила дуже давно, але нещодавно кардинально його переробила у зв’язку із розширенням знання контексту. В одному з видань я побачила, що в першому рядку оригіналу останні три слова виділено курсивом:

Allons, mon pauvre cœur, allons, mon vieux complice,

Redresse et peins à neuf tous tes arcs triomphaux;

Brûle un encens ranci sur tes autels d’or faux;

Sème de fleurs les bords béants du précipice;

— Allons, mon pauvre cœur, allons, mon vieux complice!

Це не могло бути просто так; напевне, в тому «mon vieux complice» міститься якийсь не відразу осягнений смисл. І вдалося з’ясувати, що mon vieux complice — то не просто собі «мій старий друже», «мій давній спільнику». Це словосполучення несе й непристойне суголосся «mon vieux con plisse», який ввів у обіг чи не сам Вольтер: «мій старий con зморщився», «мій старий скоцюблений con». Знаючи, яким хуліганом був Поль Верлен, ймовірність цього припущення є великою. Тому й було перероблено переклад NEVERMORE, з огляду на те, що бідний «cœur» — це зморщений «con». Зашифрований в оригіналі непристойний жарт при перекладі так само варто обіграти без надмірностей. Проте, якщо вважати «mon vieux complice» значеннєвим, то всі образи першої строфи, та й усієї поезії, мають бути підпорядковані ідеї омолодження старшого чоловіка: розпрямитися й знову здобути колір, розпалити прогірклий ладан, засіяти провалля, що глибочіє.

Коли ці образи шикуються в поетичний смисловий ряд, то меседж вірша не містить нічого пікантно-еротичного, лише прагнення повстати, твердість, силу. Духу. І комічно скоцюблене може спромогтися на тріумф! І навіть сороміцька алюзія може посприяти народженню могутнього поетичного образу. А надто — під пером Верлена. Таким є conтекст цього вірша. А такою є остаточна версія його українського перекладу:

О, серце, друже мій, зіжмаканий, зім’ятий,

Розгладься і постань, мов тріумфальний храм;

У чашах розпали прогірклий фіміам:

Щоб квітів сіялось в глибочині багато;

— О, серце, друже мій, зіжмаканий, зім’ятий!

Летіть до Бога, омолоджені пісні;

Хай урочистий гімн вам катеринка грає;

Нехай пожовклий дім черленим злотом сяє,

На зморшках хай горять рум’янці навісні;

— Летіть до Бога, омолоджені пісні.

Дзвоніть, і бубонці, і дзвоники, і дзвони!

Я втілити зумів химерний свій міраж,

Його я обіймав, хоча той персонаж

Людині не дає здолати заборони.

— Дзвоніть, і бубонці, і дзвоники, і дзвони!

Був час, рука в руці зі мною Щастя йшло;

І вже