Читати книгу - "На волю!"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Хай там як, — нявкнув Сіролап, — а я не думаю, що воно того варте, аби нападати на тебе. Ти точно не належиш до одного з інших Кланів.
— Інших Кланів? — луною повторив збентежений Рудько.
Сіролап нетерпляче зашипів:
— Ти ж мав чути про чотири Клани, які тут полюють! Я належу до Громового Клану. Інші Клани постійно намагаються красти здобич із нашої території, особливо Тіньовий Клан. Вони такі люті, що роздерли б тебе, навіть імені не спитавши.
Сіролап зробив паузу, щоб сплюнути, і продовжив:
— Вони приходять і забирають здобич, яка по праву належить нам! Завдання вояків Громового Клану — не підпускати їх до нашої території. Коли я закінчу тренуватися, то буду таким небезпечним, що інші Клани труситимуться від страху у своїх блошивих шкурах! Тоді вони не насміляться до нас наближатися!
Рудько примружив очі. Це був, певно, один із тих диких котів, про яких його попереджав Ляпко! Один із тих диких котів, які живуть у лісових нетрях, полюючи і воюючи за кожну крихту їжі. А все ж Рудько не злякався. Насправді, важко було не симпатизувати цьому самовпевненому кошеняті.
— Тобто ти ще не вояк?
— Як? Ти подумав, що я вже? — гордо муркнув Сіролап, а тоді похитав своєю великою пухнастою головою. — Та мені до вояка ще рости і рости. Спершу мені треба закінчити тренування. Кошенятам має перейти принаймні шість повень, перш ніж вони почнуть тренуватися. Сьогодні моя перша вилазка як новака.
— Чому б тобі не знайти хазяїв із затишним теплим гніздечком натомість? Тоді твоє життя було б куди простіше, — нявкнув Рудько. — Серед хатнього народу є чимало таких, які б радо взяли до себе таке кошеня, як оце ти. Все, що тобі треба, це сидіти десь кілька днів так, аби вони тебе бачили, і при цьому здаватися голодним…
— Щоб вони годували мене кульками, які з вигляду нагадують кролячі какульки, і якимсь рідким місивом? — перебив Сіролап. — Та нізащо! Я й придумати не можу нічого гіршого, аніж бути чиєюсь кицюнею! Вони ж просто іграшки для Двоногів! Їсти щось, що навіть на їжу не схоже, ходити до вітру у коробку з піском, навіть назовні визирати лише тоді, коли дозволяють Двоноги? Це не життя! Тут дико — і тут вільно. Ми тут ходимо самі по собі, — він закінчив свою тираду, гордо сплюнувши. — Доки ти не куштував свіжозабитої миші, ти й не жив. Ти коли-небудь куштував мишу?
— Ні, — визнав Рудько, ніби захищаючись. — Ще ні.
— Думаю, тобі не зрозуміти, — зітхнув Сіролап, — ти не народився диким. Від цього все залежить. Треба народитися з кров’ю вояка у жилах, відчути вітер у вусах. Кошенята, народжені у гніздах Двоногів, ніколи не зможуть так почуватися.
Рудько згадав, як він почувався у своїх снах.
— Неправда! — обурено нявкнув він.
Сіролап не відповів. Він раптово завмер, вилизуючи лапу, яка досі ще була піднесена, і принюхався до повітря.
— Я відчуваю котів з мого Клану, — прошипів він. — Тобі треба йти. Вони не зрадіють, якщо дізнаються, що ти полюєш на нашій території.
Рудько озирнувся, дивуючись, звідки Сіролап дізнався про наближення якихось котів. У поривах легенького вітерцю, просякнутого запахом листя, він не вловлював геть нічого. Але шерсть на ньому заворушилася від нетерплячих ноток у голосі Сіролапа.
— Швидко! — знову зашипів Сіролап. — Тікай!
Рудько приготувався шмигнути в кущі, але не знав, у якому напрямку безпечно буде стрибнути.
Він спізнився. Позаду нього хтось нявкнув, твердо і загрозливо:
— Що тут відбувається?
Рудько повернувся і побачив велику сіру кішку, яка поважно виходила із чагарників. Вона була неймовірна. Білі шерстинки обрамляли її мордочку, жахливий шрам прокреслював хутро на плечах, але густа сіра шубка сріблом виблискувала у місячному сяйві.
— Синьозірко! — позаду Рудька Сіролап припав до землі й примружив очі. Він припав до землі ще нижче, коли другий кіт — вродливий, золотавий — вийшов услід за сірою кішкою на узлісся.
— Ти не маєш бути так близько від угідь Двоногів, Сіролапе! — люто прогарчав золотавий кіт, примружуючи свої зелені очі.
— Знаю, Левосерде, пробач, — Сіролап присоромлено розглядав свої лапи.
Рудько взяв приклад із Сіролапа і припав низько до землі, його вушка нервово посмикувалися. Цих котів оточував якийсь ореол могутності, якого він ніколи не бачив у своїх друзів із садочка. Можливо, те, про що його застерігав Ляпко, було правдою.
— А це хто? — запитала кішка.
Рудько здригнувся, коли вона перевела погляд на нього. Її пронизливі очі змушували його почуватися ще вразливішим, аніж він був насправді.
— Він не загроза, — швидко нявкнув Сіролап. — Він не вояк з іншого Клану, просто тваринка Двоногів, з-поза наших угідь.
Просто тваринка Двоногів! Від цих слів Рудько спалахнув, але притримав язика. Пересторога у погляді Синьозірки підказала йому, що вона спостерегла його лють, тож він відвів очі.
— Це Синьозірка, вона провідниця мого Клану! — стиха прошипів Сіролап Рудькові. — І Левосерд. Він мій наставник, тобто він тренує мене, щоб я став вояком.
— Дякую за представлення, Сіролапе, — холодно нявкнув Левосерд.
Синьозірка все ще дивилася на Рудька.
— Ти непогано бився, як для тваринки Двоногів, — нявкнула вона.
Рудько і Сіролап обмінялися збентеженими поглядами. Звідки вона знала?
— Ми спостерігали за вами двома, — вела далі Синьозірка, ніби читаючи їхні думки. — Нам цікаво було, як ти впораєшся з чужинцем, Сіролапе. І ти хоробро на нього напав.
Сіролапа, здається, потішила ця похвала Синьозірки.
— Підводьтесь обоє! — Синьозірка глянула на Рудька. — Ти теж, кицюню.
Він миттю підвівся і відповів Синьозірці таким самим поглядом, який вона кинула на нього.
— Ти гарно відповів на цей напад, кицюню. Сіролап сильніший за тебе, але ти зметикував, як захиститися. І ти повернувся, щоб зустріти його віч-на-віч, коли він переслідував тебе. Я раніше не бачила, щоб якась кицюня так робила.
Рудько спромігся вдячно кивнути, заскочений зненацька цією несподіваною похвалою.
Наступні слова Синьозірки здивували його ще більше:
— Мені цікаво було, як ти тут поведешся, поза угіддями Двоногів. Ми часто патрулюємо цей кордон, тому я не раз бачила, як ти сидиш на загорожі, витріщившись у ліс. І зараз, нарешті, ти насмілився ступити сюди, — Синьозірка замислено глянула на Рудька. — Здається, у тебе природна схильність до мисливства. Гострий зір. Ти вполював би ту мишу, якби не вагався так довго.
— С-справді? — пробурмотів Рудько.
Тоді заговорив Левосерд. Його низький нявкіт був сповнений пошани, проте наполегливий.
— Синьозірко, це ж кицюня. Він не має полювати на території Громового Клану. Відішли його назад додому, до Двоногів.
Рудько стрепенувся від зневажливих слів Левосерда.
— Відіслати мене додому? — нетерпляче
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На волю!», після закриття браузера.