Читати книгу - "Чорне сальто, Ткач Дмитро"

Хлопці раз у раз то потрапляли в глибокі конусоподібні ями, вириті бомбами, то натикалися на безладні купи каміння і дерев, то зупинялися перед хаотично покрученими залізничними рейками: навіть не вірилось, що є на світі така сила, яка може отак, як тонкий дріт, поскручувати в дуги і петлі товсті сталеві рейки!

Несподівано в темряві Юра налетів на камінь, перечепився через нього і покотився у воронку майже сторч головою. Петя, не втримавшись, посунувся за ним. Йому обійшлося щасливо.

А Юра дуже розбив коліно. Він ледве звівся на ноги. Але тут же знову сів, застогнав від болю і заплакав.

Розгублений Петя підхопив його під руки, почав підіймати та вмовляти теж крізь сльози:

— Ну, хоч як-небудь... Хоч помаленьку, Юро... Там же нас ждуть, шукають... Клади руку на плече, тримайся за мене...

Але тільки-но хлопці вилізли з ями, як просто біля них ніби з землі виріс Владислав Янчук. Чуб у нього розкуйовджений. Сорочка розхристана, в темних плямах. Вона висмикнулася з штанів і висіла спереду на великому круглому животі, як фартух.

— Це справді ви?..— не повірив Янчук своїм очам, і в його голосі була непідробна радість.— Як ви тут опинилися?.. Чому не в ешелоні?..

— Ми тікали від бомб і куль,— пояснив Петя.— В житі лежали.

— Що ж мені тепер з вами робити, ховрашки? — сам себе запитав Янчук.

— Ходімо до поїзда, там татко і мама,— все ще схлипуючи і тримаючись рукою за розбите коліно, промовив Юра.

Владислав Янчук подивився на хлопців довгим поглядом примружених очей, помовчав трохи, щось обдумуючи, і раптом ошелешив їх повідомленням:

— А поїзда на станції давно немає. Пішов. Я вже був там, бачив. Який ешелон встиг вискочити з-під бомб, той втік. А який не встиг — тільки тріски залишились... Нашого ешелону немає. Значить, утік...

— А може ж, він ще повернеться? — з надією в голосі запитав Юра.— Там же татко і мама...

Йому знову на очі навернулися сльози. Він ще навіть не міг собі уявити, як можна залишитись без татка й без мами і ян вони будуть без нього?

Янчук криво посміхнувся:

— Куди повернуться? Сюди?.. Чув же, що ешелон був з важливим вантажем. От його першим і випустили. Та й повертатись нікуди. Глянь, що від станції залишилось...

Юра і Петя глянули разом. Справді, стояли тільки зруйновані стіни від колишніх будівель, зяяли чорними прямокутниками колишні вікна, стирчали обчухрані стовбури дерев, а там, де раніше купчились ешелони, тепер лежали купи брухту.

— То що ж нам робити? — не вгавав Юра.

— Була  чутка, що ми — відрізані, якщо так, то...—Янчук не доказав і почав заправляти сорочку в штани. Потім обізвався знову: — Нікуди від мене не дівайтесь, бо загинете до біса. Тепер мене слухайте у всьому... Ходімо в найближче село, попросимося в когось переночувати. А там видно буде...

Хлопці не могли не скоритись. Вкрай налякані і пригнічені жахливими подіями, вони пішли вслід за Янчуком, міцно тримаючись за руки. Юра шкандибав і часто тер розбите коліно.

В селі їх справді пустили в хату, хоч і не одразу. Спершу розпитали: хто, звідки та як залишились?

Янчук охоче відповідав і все показував на хлопців:

— Не ради себе, ради дітей прошусь. Куди я з ними в глупу ніч?.. Та тепер же й ходити страшно...

Їм послали на підлозі ряднинку та дали на всіх одну ковдру, щоб укрились. Хлопчики спершу тихо перешіптувались, а потім втома таки зборола їх, і вони поснули.

Чи думав Петя ще вранці того дня, що йому доведеться спати ось так, на чужій підлозі, в чужій незнайомій хаті, поруч з ненависним Кротом!.. Чи думав ще вранці того дня Юра, що увечері загубить своїх батьків і так само, як і Петя, потрапить під опіку Владислава Янчука!..

А Янчук перевертався з боку на бік всім своїм важким тілом, тихо виходив у сіни покурити, знову лягав і знову перевертався.

8

Юра  прокинувся  раптово  від  густої  безладної  стрілянини.

Злякано скочив на ноги. На мить примарилось, що ночі й не було зовсім, і що він не спав, і що це триває той кривавий вечір з  вибухами  бомб,  свистом  куль і  зойками  поранених.

Разом з ним схопилися Петя і Владислав Янчук.

В кімнаті стояв присмерк, вікна були запнуті.

Господар тремтячою рукою відхилив запону. І те, що Юра побачив, злякало його не менше, ніж учорашній наліт ворожих бомбардувальників. Вулицею мчали німецькі мотоциклісти і стріляли з автоматів. По кому стріляли, навіщо? Важко було зрозуміти.

Господиня заголосила:

— Матінко моя-я, пресвятая богородице-е, що ж це тепер бу-у-де?..

Стара, зморшкувата і сива, вона підняла суху маленьку руку до лоба і почала хреститися у куток, хоч ікон там і не було.

Чоловік цитьнув на неї, і вона принишкла, затиснула губи рукою, зігнулась, зіщулилась і стала маленькою, як дитина.

Янчука судомило. Він витяг з кишені хусточку і витер з лоба та щік холодний піт.

— Отже, таки відрізали нас...— хрипко промовив він. Нижні повіки нервово тремтіли.

Стрілянина хутко вщухла. А потім стало чути тільки рокіт моторів та невиразну голосну розмову.

— Матінко моя, сюди ідуть! — сплеснула руками жінка. Обличчя в неї стало сіре, як земля.

— Ат!.. Тепер уже все одно: скигли не скигли, а німці у дворі,— розпачливо махнув рукою чоловік. Він зірвав з усіх вікон запони і пішов відчиняти двері.

Двоє німців увійшли в хату з гуркотом і криками. Вони були в касках, у жовто-зелених мундирах з блискучими ґудзиками, в темних штанях, заправлених у коричневі чоботи з коротенькими халявками. Обоє тримали автомати перед собою.

— Вер зінд зі?.. Хто ти?..— звернувся один з них не до господаря хати, а до Янчука, може, тому, що той був молодший.

І тут Юра та Петя, як не були налякані появою німців, аж закам'яніли від подиву. Янчук заговорив по-німецьки!..

— Хо! — засміялися фашисти задоволено.— Пан знає німецьку мову!

— Знаю... знаю...— догідливо й принизливо белькотів Янчук.— Вивчав, спеціально вивчав... Я є артист цирку, Янчук. Я політикою не цікавився... Ці два хлопчики — теж артисти. Маленькі артисти... Ми є наїзники, акробати...

— Хо!.. Пан Яншук є акробат!.. Хлопшик акробат!.. Покажи акробат!..

— Зроби сальто, швидко,— повернувся Владислав Янчук до Юри.— Пан офіцер наказує...

Юра позадкував у куток і звідти, мов зацьковане звірятко, зиркав то на німців, то на Янчука великими очима.

— Роби, пацюго! — уже крикнув Янчук, боячись, що ось зараз за неслухняність кара впаде і на Юру, і на нього самого.

— Він не може робити сальто,— озвався Петя,— у нього розбите коліно. Ось гляньте...

Петя сам підкотив Юрину холошу і показав садно, що засохло кров'ю.

— Ти роби! — заревів Петі в обличчя Янчук, вишкіривши великі передні зуби.

Діватися було нікуди. Петя підійшов до стіни, щоб більше було вільного місця, зробив півсальто і ляскач. Вийшла коротенька, але ефектна спортивна комбінація.

— Го-го-го!..— заіржали фашисти від задоволення.— Корош акробат!.. Іще акробат!..

— Роби ще, дикобразе! — наказував Янчук.

Петя виконував не дуже складні номери, боячись, щоб німці не почали стріляти: фашисти були добре-таки напідпитку.

— Цвай хлопшик робить акробат!.. Обидва... цвай! —— наказав п'яніший і, мабуть, старший чином.

— Робіть обидва,— повторив Владислав Янчук.— Коліно? Хіба тобі ніколи не доводилось працювати з розбитим коліном?.. Ану, швидко, крокодили!.. Давай, давай! — Він витяг Юру з кутка і, як цуценя, кинув посеред хати.

Юра заплакав. З тої хвилини, як у цирку оголосили, що почалась війна, він ніяк не міг прийти до тями, хоч би до якоїсь рівноваги. Йому здавалось, що все те, що відбувається,— якийсь страшний, химерний сон, і коли він, Юра, прокинеться, то все буде, як і раніше. Він опиниться біля татка і мами, які так його люблять, і всі разом вони знову тренуватимуться, виступатимуть у красивому цирку перед вдячними глядачами, а вран ці він радісно бігтиме в школу...

Але ж ні, це — не сон. Ось незнайомі озброєні люди змушують його з хворою ногою робити акробатичні вправи. А ось з ними за одне й Владислав Янчук, який чомусь одержав право знущатись над іншими і робити що завгодно.

— Давай! Давай! — аж пінився Янчук.— Бо я навчу тебе, як слухати!.. Витри сльози, чуєш? Алей! Ап!..

— Навіщо ви дитя мучите? — тихо озвалась господиня.
Досі вона мовчки стояла біля печі і скорботними очима стежила за тим, що відбувається в її хаті.

— Хлопці мої! — огризнувся Янчук.— Моя над ними влада, і вони повинні мене слухати!..

— А може, спробуємо, Юро? — шепнув Петя.— Давай спробуємо, бо ти ж бачиш.

Наче теплим легеньким вітерцем повіяло на Юру від тих співчутливих слів. Зараз він збере всі свої сили, зробить що-небудь. Аби тільки не накликати біду на Петю і на себе.

— Спробуємо,— хитнув Юра головою.

Але, зробивши перший же курбет, хлопчик скрикнув від нестерпного  болю і  покотився  по  підлозі,  тримаючись  за  ногу.

Жінка плакала, витираючи сльози кінчиком хустки. її чоловік мовчки дивився перед себе суворими очима. А фашисти реготали, дивлячись, як Юра качається по підлозі з хворою ногою і стогне.

— Давай ти робить акробат! — старший німець ткнув Янчука пальцем у великий живіт.

Янчук сторопів, повів навколо себе розгубленими очима.

— Ти... Ти...— вимахував автоматом фашист.— Ду унд кнабен... хлопшик!

Переляканий Янчук втупився в німців благальними очима:

— Я не вмію. Так би мовити, комплекція... вік...— губи йому скривилися в болісну посмішку.— Я не акробат, я є керівник групи наїзників...

— Пан Яншук буде сьогодні акробат! — твердо промовив німець, переставши реготати.— Я хочу бачити пана Яншука акробатом. Ну, швидше! — крикнув він точнісінько так, як хвилину тому Янчук кричав на хлопців.

Владислав Янчук, тремтячи всім своїм опасистим тілом, став на коліна, потім на руки і підставив свою широку гладку спину Петі:

— Роби стойки... Роби що-небудь у мене на спині.

Петя зробив через Янчука півсальто, потім — сальто, потім постояв у нього на спині на руках.

Фашисти знову реготали, аж заходились.

— Пан Яншук хорош акробат...