Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

Пополудні вигін мав зовсім інший вигляд.

Ранні випуски газет приголомшили весь Лондон сенсаційними заголовками: «Послання з Марса», «Небувалі події у Вокінзі» і таке інше.

Ще й телеграма, яку О’Ґілві встиг послати Астрономічному товариству, наробила великого галасу по всіх британських обсерваторіях.

На шляху біля кар’єру стояло з півдесятка екіпажів зі станції Вокінг, фаетон із Чепгема і навіть ще й пишна карета. Тут же лежала ціла купа велосипедів. Чимало людей прийшло пішки із Вокінга та Чертсі, намагаючись не зважати на велику спеку. Зібрався таки великий натовп, серед якого можна було побачити навіть кілька ошатно вбраних дам.

День був жаркий: ані хмаринки, ані подиху вітру. Лише під соснами, що росли поблизу, лежали крихітні клаптики тіні. Верес уже погас, але рівнина, бачило око в напрямі Отершоу, уся почорніла, і над нею здіймалися в небо, як стовбури, пасма чорного диму. Чепгемський бакалійник, пройдисвіт, випровадив сюди свого сина, навантаживши йому ручний візок свіжими яблуками та імбирним пивом.

Підступивши до края вирви, я побачив унизу кількох людей, серед яких побачив Гендерсона, О’Ґілві, високого білявого джентльмена, — це був, як я згодом довідався, Стент, королівський астроном, — та декількох робітників з лопатами й кайлами в руках. Стент давав робітникам вказівки: голос у нього був дзвінкий і рішучий. Він стояв на самій покришці циліндра (вона, мабуть, уже охолонула). Лице його паленіло, з чола котився піт — здавалось, його щось дуже роздратувало.

Верхню половину циліндра було вже відкопано, але нижня частина ще залишалася в землі. О’Ґілві, побачивши мене, підкликав ближче й попросив сходити до лорда Гілтона, якому належала ця ділянка землі.

— Юрба зростає, — скаржився він, — і заважає працювати, особливо хлопчаки. Потрібно поставити якусь легеньку огорожу, одтиснувши натовп подалі від ями. О’Ґілві сказав, що зсередини циліндра чути якийсь шум, але робітники не можуть відкрутити покришку, бо не бачать за що взятися. Стінки циліндра, певне, занадто грубі, може, тому й чути такий невиразний шум.

Я був радий виконати це прохання і сподівався у такий спосіб потрапити до числа привілейованих глядачів. Лорда Гілтона я не застав, але довідався, що він прибуде поїздом із Ватерлоо в шостій. Зараз було тільки чверть на шосту, тому я повернувся додому випити чаю, а потім пішов до станції назустріч лордові.

Розділ IV

Циліндр відгвинчується

Сонце вже заходило, коли я повернувся на вигін. Із Вокінга люди прибували групами, а назад поверталися тільки одиниці. Юрба навколо ями весь час росла. Там уже було, мабуть, кількасот чоловік. Гомін дужчав, люди штовхалися, мабуть, під самим стінками циліндра.

Тривожні думки непокоїли мене. Наближаючись, я почув Стентів голос:

— Назад! Посуньтеся назад!

Повз мене прошмигнув якийсь хлопчина.

— Відгвинчується! — гукнув він на ходу. — Усе крутиться й крутиться. Це мені не подобається. Я забираюся звідсіля.

Я підійшов до юрби. На краю ями були вже сотні людей, які штовхали одне одного, — не поступалися своїм завзяттям навіть кілька статечних дам.

— Він упав у яму! — закричав хтось.

— Назад, назад, — почулися голоси.

Юрба відступила, і я протиснувся вперед. Всі були дуже збуджені. Із ями долинув якийсь дивний невиразний шум.

— Благаю вас, зупиніть тих недоумків! — гукав О’Ґілві. — Адже ж ми не знаємо, що в цій проклятій штуковині!

Я побачив, як один молодик, — гадаю, вокінзький крамарчук, — стояв на циліндрі, але намагався вибратися з ями, куди його зіштовхнула юрба.

Циліндр ізсередини почав відгвинчуватися: вже показалося майже два фути блискучої різьби. Хтось іззаду штовхнув мене. Я оглянувся, та в цю мить верхня частина відгвинтилась і зі дзвоном упала на гравій. Впершися ліктем у сусіда позаду, я знову глянув на циліндр. На перший погляд круглий отвір здавався зовсім чорним. Призахідне сонце сліпило мені очі.

Всі, мабуть, сподівалися, що зараз з’явиться людина, чи може, щось дуже на неї схоже. Я, принаймні, думав саме так. Але стало помітно щось сіре, хвилясте, повзуче; ось блиснули два кружала, наче очі. Потім щось ніби товста сіра гадюка, стало виповзати з циліндра і, похитуючись у повітрі, хилитися в мій бік. Спершу — одне, а там і друге.

Я похолов, за спиною заверещала пронизливо жінка. Я наполовину обернувся назад і, не спускаючи погляду з циліндра, в якому вже з’явилося й друге щупальце, став відступати від ями. Здивування на обличчях почало перетворюватися на жах. Зчинився лемент. Крамарчук намагався видряпатись нагору. Тепер я стояв один і дивився, як люди по той бік ями тікали геть, разом із ними твікав і Стент. Я перевів погляд на циліндр: нездоланний жах охопив мене. Скам’янівши, я все стояв і дивився.

Ось величезна сіра маса, завбільшки, певно, з ведмедя, повільно й натужливо лізла з циліндра. Вибравшись на світло, вона стала блищати, як мокра шкіра. Двоє великих темних очей втупилися в мене. Ця страшна істота мала й обличчя, якщо це можна назвати обличчям. Під очима розкрився рот, безгубі краї його тремтіли й корчились, пускаючи слину. Воно важко дихало і конвульсійно здригалося. Одне щупальце трималося за верх циліндра, а інше розмахувало в повітрі.

Якщо людина не бачила живого марсіанина, гадаю, вона не зможе уявити собі цю огидну потвору: її рот нагадував літеру «V», верхня губа була клинувата, лоба не було, як не було і підборіддя, безупинне тремтіння рота, цілий клубок щупальців, наче в Горгони, голосне дихання в незвичній атмосфері, безпорадність, скутість рухів під дією земного тяжіння й надзвичайно великі пильні очі — все це було страхітливо до нудоти. Потвора мала брунатну, слизьку, як у гриба, маслянисту шкіру; незграбні, повільні її рухи викликали почуття нелюдського жаху. З першої ж зустрічі, з першого погляду мене охопили огида й відраза.

Раптом страховище зникло. Воно перевалилося через краєчок циліндра і впало в яму, як великий шкіряний лантух. Я почув своєрідний ледь чутний крик, і тут за першою істотою в темному отворі з’явилася друга.

Моє зціпеніння у ту ж хвилину зникло. Я повернувся й щодуху кинувся назад, — ярдів,