Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

зубочисткою в роті, педантизм і безсоромність, з якою Берналь змушував собі прислужувати. Вона не могла збагнути, що знайшла в ньому матір, адже він не вартий уваги авантурник, безвісний співак у жалюгідних барах, а може, й сутенер, як пошепки доводила сеньйорита Софія, одна з найдавніших їхніх пожилиць. Та одного недільного надвечір’я, коли всі нудилися, а час начеб застоявся в стінах дому, Хуан Хосе Берналь з’явився на подвір’ї зі своєю гітарою, вмостився на лаві під смоківницею й торкнув струни. Звук привернув увагу всіх мешканців, які спершу боязко повитикалися один за одним, не розуміючи до ладу, в чому справа, а тоді хутко попритягали з їдальні стільці й посідали навколо Солов’я. Чоловік мав грубий, але добре поставлений і приємний голос. Він знав усі старі болеро та ранчери[1] з мексиканського репертуару і деякі партизанські пісні, пересипані лихими слівцями, які змушували червоніти жінок. Наскільки дівчинка пам’ятала, це вперше в пансіоні панувала святкова атмосфера. Коли споночіло, запалили два каганці й підвісили їх на дерева, а тоді принесли пива та пляшку рому, яку тримали, щоб лікувати застуду. Елена вся тремтіла, коли розносила пиво; прикрі слова цих пісень і ремствування гітари проймали кожну клітину її тіла, немов у лихоманці.

Матір погойдувала ногою в такт музиці. Зненацька жінка підвелася, взяла дочку за руки, і вони почали танцювати вдвох, але до них одразу приєдналися всі присутні, навіть сеньйорита Софія, яка весь час манірилася й нервово хихотіла. Елена довго рухалася отак, цілковито щаслива, під мелодійний голос Берналя, притиснувшись до матері та вбираючи новий аромат квітів, що йшов од неї. Аж раптом відчула, що матір злегка відштовхнула її, щоб далі танцювати на самоті. Із заплющеними очима та відкинутою назад головою жінка звивалася, як погойдуване вітерцем простирадло. Елена відступила назад, поступово й пожильці повернулися до своїх стільців, залишивши посеред подвір’я господиню, що забулася в танці.

Після того вечора Елена дивилася на Берналя іншими очима. Вона вже не пам’ятала, що ненавиділа його брильянтин, зубочистки та зарозумілість, а побачивши Солов’я або почувши його голос, згадувала те імпровізоване свято й знову відчувала, як палає її шкіра й бентежиться охоплена невимовною лихоманкою душа. Стежила за ним здаля, потайки й у такий спосіб відкривала для себе те, чого досі не помічала: його плечі, кремезну шию, чуттєвий вигин великих губ, бездоганні зуби, довгі й тонкі пальці. Її поймало нестерпне бажання наблизитися до нього, притиснутися до його смаглявих грудей, слухати його дихання та серцебиття, вбирати його сухий, різкий, як у вичиненої шкіри чи тютюну, запах. Уявляла саму себе: ось вона куйовдить його волосся, поплескує його по спині та по ногах, відкриваючи їхні форми, ось обертається на цівку диму, щоб проникнути в нього крізь горло й оволодіти всім його єством. Та щойно чоловік підводив очі й зустрічався з нею поглядом, Елена, вся тремтячи, тікала геть і ховалася за найвіддаленішими кущами, що росли на подвір’ї. Берналь оволодів усіма її думками; застояний, проведений далеко від нього час здавався дівчині нестерпним. У школі рухалася, мов сновида, сліпа й глуха до всього, крім образів, що виникали в її уяві, де не було місця нікому, крім нього. Що він робить у цю мить? Либонь, спить долілиць на ліжку в темній кімнаті із опущеними жалюзі, де лопаті вентилятора розганяють гаряче повітря; спить, зануривши лице в подушку, а на його хребті застигла цівка поту. З першим ударом дзвону, що сповіщав про закінчення занять, бігла додому, подумки молячись, аби він іще не прокинувся; тоді вона◦б устигла помитися та перевдягтися й сісти чекати його на кухні, вдаючи, нібито готує уроки, щоб матір не загадала їй іншої роботи. А◦потім, коли чула, як він, насвистуючи, виходить із душової кімнати, потерпала від нетерпіння та страху, певна, що помре, якщо він доторкнеться до неї або заговорить; дівчинка прагнула цього, але водночас ладна була розчинитися серед меблів, бо не могла ані жити без нього, ані встояти перед його жагучою присутністю. Потайки ходила за ним усюди, ретельно прислуговувала йому, відгадуючи його бажання, щоб подати потрібну річ, перш ніж він про це попросить, рухалася весь час, мов тінь, аби не виказати свого існування.

Ночами Елена не могла заснути, бо його не було вдома. Вставала з гамака, виходила з кімнати й, наче примара, никала горішнім поверхом, збираючись із духом, а тоді прослизала до помешкання Берналя. Причиняла за собою двері й трохи відхиляла жалюзі, щоб вуличне світло озорило ритуальне дійство, яке вона вигадала, аби заволодіти частками душі цього чоловіка, що жили в його речах. Довго дивилася на себе в чорне та блискуче, мов тваниста калюжа, люстро, бо він також дивився в нього й два віддзеркалення могли злитися в обіймах. Наближалася до люстра, широко розплющивши очі, бачачи себе його очима; в холодному цілунку надовго припадала до власних вуст, уявляючи, нібито це гарячі губи чоловіка. Притулялася до люстра, і її маленькі груди напиналися, і глухий біль пробігав тілом униз й урешті-решт зосереджувався в одній точці між ногами. А◦Елена знову й знову прагнула цього болю. Діставала з шафи й напинала на себе сорочку Берналя, взувала його чоботи. Обережно, щоб не наробити тарараму, ступала кілька кроків. Вбрана отак, рилася в його шухлядах, зачісувалася його гребінцем, смоктала його зубну щітку, лизала його крем для гоління, погладжувала рукою його брудну білизну. Потім — сама не знаючи, навіщо це робить, — скидала його сорочку та чоботи й свою нічну сорочку, гола лягала на Берналеве ліжко, жадібно вдихаючи його запах, намагаючись загорнутися в його тепло. Обмацувала всю себе, починаючи від дивних форм черепа, а тоді напівпрозорі хрящі вух, очні западини, овал губ — і далі вниз — окреслюючи кістки, вигини, кути та округлості цього незначущого створіння, яким була, сповнена бажання зробитися величезною, важкою та гладкою, наче китиха. Елені здавалося, нібито вона наповнюється в’язкою та солодкою, немов мед, рідиною й розбухає до розмірів гігантської ляльки, чиє роздуте тіло заполоняло все ліжко, всю кімнату, весь дім. Іноді, знесилена, вона плакала й засинала на кілька хвилин.

Якоїсь суботи вранці з вікна своєї кімнати Елена побачила, як Берналь підійшов ззаду до матері, коли та, схилившись над ночвами, прала білизну. Чоловік поклав руку їй на талію, а жінка навіть не поворухнулася, ніби вага цієї руки була часткою її тіла. Елена на відстані відчула його владний дотик, поступливість матері, близькість, яка виникла між ними, страшну таємницю, що їх єднала. Дівчинка раптом вкрилася потом, вона не