Читати книгу - "Барва чарів"

— Поміж його клієнтів є твоя людина — Ґоррін, — задоволено промовив Імор. — Якщо я правильно зрозумів написане, то він повідомляє про якийсь ящик з ногами.

Він зиркнув на Візеля поверх написаного клаптя. Той відвернувся.

— Я йому влаштую, — відповів він твердо.

Ва подивився на чоловіка в чорному, який байдужо розвалився у кріслі, мов пума на гілці джунглів Крайземелля, і подумав, що Ґоррін на вершині Храму божків скоро приєднається до тих самих божків у різноманітних вимірах Потойбіччя. А він заборгував Ва три мідяки.

Імор зіжмакав записку та пожбурив її в куток.

— Думаю, було би добре навідати «Барабан» трохи пізніше, Візелю. Можливо, нам вдасться скуштувати того пива, яке так манить твоїх людей.

Візель промовчав. Бути правою рукою Імора — немов бути ніжно забитим до смерті ароматними шнурівками від черевиків.

Подвійне місто Анх-Морпорк, найвідоміше з усіх міст, що оточують Кругле море, не могло не стати домом для безлічі банд, злодійських гільдій, синдикатів та інших подібних організацій. Це було однією з причин його добробуту. Більшість простого люду з вуличок-лабіринтів Морпорка на назадньому боці ріки поповнювали свої скромні доходи, працюючи на ту чи іншу конкурентну банду. Ось так і вийшло, що на той час як Г’ю і Двоквіт зайшли у двір «Репнутого барабана», очільники більшості з них уже знали, що прибув хтось із великим скарбом. Деякі, більш спостережливі шпигуни, додали й про книжку, яка підказує чужинцю правильні слова, і про коробку, яка самостійно пересувається. Але ці відомості не бралися до уваги. Жоден чарівник, здатний на такі чари, й на милю не наблизився би до причалів Морпорка.

Зараз ще була така година, коли більшість містян або саме прокидалися, або вже лягали спати, тому мало хто був у «Барабані» й бачив, як Двоквіт спускається сходами. Коли позаду нього вигулькнула Скриня й упевнено зашкутильгала слідом, усі відвідувачі, що сиділи за круглими дерев’яними столами, з підозрою глянули на свою випивку.

Грубань якраз ґанив троленя, що підмітало генделик, коли тріо проминуло повз нього.

— Що за чортівня? — пробелькотів він.

— Нічого не кажи, — прошипів Г’ю. Двоквіт уже гортав свою книжку.

— Що він робить? — запитав Грубань, взявшись у боки.

— Вона підказує йому, що говорити. Я знаю, що це звучить безглуздо, — пробубнів Г’ю.

— Як книжка може щось підказувати?

— Я бажаю номер, кімната, наймане житло, повний пансіон, чи ваші кімнати чисті, кімната з видом, яка ціна за ніч? — випалив Двоквіт на одному подихові.

Грубань глянув на Г’ю. Жебрак знизав плечима.

— У нього повно грошей, — відповів.

— Ну, тоді скажи йому, що три мідяки за ніч. Але ось це нехай іде в стійло.

— ? — запитально глянув Двоквіт. Грубань підняв догори три товсті червоні пальці й обличчя чоловіка раптом осяяло розуміння. Він попорпався у своєму гаманці й поклав три великі золоті монети на простягнуту долоню корчмаря. Той витріщився на них. Там було приблизно вчетверо більше вартості «Репнутого барабана», і це враховуючи прислугу. Він глянув на Г’ю. Але звідти нічого було чекати допомоги. Сковтнув.

— Так, — пискнув Грубань. — А ще ж харчування. Ну... Ти ж розумієш, так? Їжа. Їсти. Ні? — він зробив відповідні рухи.

— Їша? — сказав коротун.

— Так, — відповів Грубань, починаючи пітніти. — Може, заглянеш у свою книжечку? Ну ж бо.

Чоловік розгорнув книжку і пробігся пальцем по сторінці. Грубань, який трохи вмів читати, зазирнув краєм ока. Але побачене не мало жодного змісту.

— Їііііжа, — протянув чужинець. — Так. Котлета, запіканка, юшка, рагу, фрікасе, фарш, бекон, суфле, галушки, кисіль, сорбет, каша, сосиски, не бажаю сосиски, квасоля, зовсім не давати, ласощі, желе, варення. Тельбухи, — і посміхнувся Грубаню.

— Усе це? — пробурмотів господар.

— Він так розмовляє, — пояснив Г’ю. — Не запитуй чому. Просто так є.

Усі очі в кімнаті були приковані до чужинця... Окрім очей чарівника Буйвітра, який сидів у найтемнішому кутку, посьорбуючи кухоль неміцного пива.

Він роздивлявся Скриню.

Зверніть увагу на Буйвітра.

Тільки-но погляньте. Сухорлявий, як і більшість чарівників, одягнений у багряну мантію, на якій тьмяними блискітками були вишиті кілька містичних символів. Дехто міг сприйняти його за простого учня чарівника, котрий утік від свого вчителя з протесту, від нудьги, страху та затяжного бажання протилежної статі. Однак на його шиї висів ланцюжок із бронзовим восьмикутником, який означав, що він випускник Невидимого університету, вищої школи магії, чия незвичайна просторово-часова територія ніколи точно ані Тут, ані Там. Випускникам цього університету переважно призначають ступінь мага, щонайменше, але Буйвітер після одного нещасного випадку був змушений покинути заклад зі знанням лише одного заклинання і заробляв на прожиття в місті завдяки своїй вродженій обдарованості в мовах. Як правило, він уникав роботи, але мав жвавий розум, через що нагадував знайомим кмітливого пацюка. І одразу міг упізнати грушу премудру. Він бачив її зараз і не вірив своїм очам.

Архімаг, докладаючи значних зусиль і втративши безліч часу, міг би отримати невеличку палицю, виготовлену з деревини груші премудрої. Вона росте лише в місцях, де в давнину була магія, і цілком можливо, що не знайдеться більше двох таких палиць у всіх містах Круглого моря, зроблених з цього матеріалу. Але велика скриня з неї… Буйвітер помізкував і прийшов до висновку, що навіть якби скриня була по ляду набита зірковими опалами та брусками золота, вміст не вартував би навіть десятої частини ящика. На його чолі запульсувала вена.

Чарівник підвівся і попрямував до трійці.

— Чи можу я бути корисним? — поцікавився він.

— Котися звідси, Буйвітре, — відмахнувся Грубань.

— Я лише подумав, що ліпше було би звернутися до цього пана його рідною мовою, — обережно мовив чарівник.

— Він і сам добре порається, — відповів шинкар, але відступив на декілька кроків. Буйвітер увічливо посміхнувся незнайомцю і сказав декілька слів химерською. Він пишався вільним володінням цією мовою, але мандрівник лише спантеличено зиркнув на нього.

— Даремно, — самовпевнено озвався Г’ю. — Уся справа в книжці. Це вона каже йому, що говорити. Справжні чари.

Буйвітер перейшов на верхньобороґравську, на ванґлемеську, сумтрійську і навіть чорнооруґську, мову без іменників та з одним прикметником, і то непристойним. Кожна спроба зустрічалася ввічливим нерозумінням. У розпачі він спробував дикунську тробську мову і лице