Читати книгу - "Шепіт у пітьмі"

-- Їх тримають в нормальних в‘язницях?

-- Ні, ті, хто вижив після конфронтації з поліцією, військом чи бозна з ким, сидять у Л-125. Знаєш, де це?

-- Знаю, -- зітхнув Кроне.

Особлива в‘язниця, яку офіційно називали “об‘єкт Л-125”, була місцем, де утримували особливо небезпечних арештантів. Таких, як Катя…

-- Можна мені з ними поговорити? Поглянути не них?

-- Не знаю, по якого біса, бо інтенсивні досліди, які проводили кращі від Вас, пане полковнику, нічого не дали, -- втрутився насмішкувато Томчак. – З іншого боку, тебе напевно зроблять заступником Бретцеля, тоді зможеш витрачати час, як тобі заманеться.

-- А оце? – “Двієчник” зробив рукою коло. – Навіщо це все?

-- Ми пильнували твою сраку, -- Томчак грубо фиркнув. – Ну і хотіли дістати Мисливця. Про твоє повернення до праці було вирішено ще місяць тому, весь цей час ми перевіряли, чи після тієї пиятики в тебе залишилися якісь незамариновані клітини мозку.

Кроне промовчав.

-- А Юстина? – запитав.

-- Тупа баба. Після ліквідації “Раю” впала в депресію. Потім наркотики, випивка, секти, сатанізм зараз останній крик моди, ну і врешті-решт потрапила до Корнта.

-- Про К‘яру правда?

-- Тобто?

-- Що вона її вбила?

-- Правда, -- підтвердив Пренглер. – Корнт ще в Росії втратив над собою контроль. Щораз частіше вбивав задля розваги… Тому росіяни врешті-решт втратили терпіння. Вони могли терпіти агента, якому робота була в кайф, але не когось, хто раз на тиждень мусить вирватися в ліс, щоб випотрошити якогось туриста. Корнт перетворив Юстину на свій образ та подобу, він знав процедури, раніше тренував агентів… Ми її допитаємо, пустимо на конвеєр, але це тільки формальність, вона, мабуть, не має нічого спільного з росіянами. Якби не йшлося про Мисливця, ми б відразу відправили її в Л-125.

-- Конвеєр, -- підвів брови Кроне. – Не занадто?

Наскільки він пам‘ятав, “конвеєрні” допити, які безперервно тривали по кілька днів, застосовували тільки під час війни. З очевидних причин, той час не сприяв методичному збору доказів і ознайомленню з ними обвинувачених, а інформація була на вагу життя. Вважалося, що це краще, ніж катування, якими без упину зловживали більшовики. Потім такої необхідності вже не було – неймовірно розвинена агентура різноманітних, не тільки військових спецслужб і професійна підготовка офіцерів “Двійки” зробили конвеєр зайвим.

-- У нас війна, Ясю, ну, майже війна, -- промовив поважним тоном Томчак. – Зараз не час для джентльменів.

-- Я гадав, що операція…

-- Твоя операція справжній шедевр, -- втрутився Пренглер. – Ти добився всіх задуманих цілей, японці теж в плюсі. Але подумай: скільки часу можна відтягувати напад, в ситуації, коли все готове? Кожен день утримування підрозділів у бойовій готовності коштує купу грошей.

-- Отже, я тільки…

-- Не “тільки”, а “аж”, -- цим разом його перебив Томчак. – Ти подарував нам цілий рік. Тепер це питання місяців, може тижнів…

-- Тільки Росія, чи разом з німцями? – запитав швидко Кроне.

-- Разом, -- обрізав Пренглер. – Поїхали назад, -- запропонував.

Вони мовчки вийшли з хатини, сіли в машину, що чекала неподалік. Не дивлячись на тривожні новини, тихе гудіння мотора подіяло, як снодійне і Кроне спіймав себе на тому, що ледь відкриває важкі повіки. Водячи сонним поглядом по освітленій тільки місячним промінням дорозі, він вирішив, що з самого ранку зателефонує до звільненої якийсь час тому господині й попросить привести до ладу, схожу зараз на хлів, квартиру, а також позбутися всіх запасів алкоголю. Дивно, але в нього не було бажання напитися, не дивлячись на фізичну і емоційну втому, десь вглибині його розігрівав вогник збудження – він повертався в гру.

***

Перша після довгої перерви зустріч з Бретцелем була сердечною, хоча й короткою. Шеф II Відділу не заперечував, щоб Кроне відвідав Л-125 і порозмовляв з Наркєвичем чи кимось іншим, однак, призначив йому завдання зовсім не пов‘язане з лавиною дивних вбивств.

-- Сьогодні такі вбивства – звичайна справа, -- відповів він на запитання підвладного. – Вони є в німців, є в росіян, меншою мірою, проте трапляються й на Заході. Це точно не ефект диявольської операції однієї зі сторін, тому за даних обставин повинно відійти на другий план. Зараз ми готуємося до війни.

Вони готувалися. Структури “Двійки” було переведено в бойовий режим, вони наглядали за розміщенням таємних складів зброї, що стануть в пригоді диверсійним загонам, які повинні продовжувати боротьбу з агресором у випадку окупації частини країни СССР чи Німеччиною. Тривали інтенсивні курси диверсії і саботажу – найбільш гідна довіри частина агентури повинна була становити кадри для запланованих партизанських загонів. Керівництво явно вважало, що принаймні деякі території буде надовго втрачено. З розташованих поблизу кордону офісів документи переправлялися в Варшаву, щоб вони не потрапили в руки ворога. Тривала тиха мобілізація. Було розширено сфери розвідницької та контррозвідницької діяльності “Двійки”.

Впоравшись з напливом поточних справ, Кроне вирішив відвідати Л-125. Його супроводжував, знайомий з перебування у лікарні, сержант Маруня, якого йому приділили цим разом у якості охоронця. Всі офіцери, що займали важливі для військових дій посади, отримали схожий супровід.

Коли вони заїхали на подвір‘я в‘язниці, Кроне перший висковзнув з машини й пішов енергійним кроком в бік кімнати для вартових. Після інтенсивного ранкового тренування і тижня без випивки він почувався винятково добре.

-- Я йду з Вами, -- наздогнав його сержант.

Кроне зітхнув, проте не заперечив. Він волів би сам порозмовляти з в‘язнями, але в Маруні були свої накази. Йому не подарують, якщо з його підопічним щось трапиться, а арештанти, що перебували в Л-125, становили смертельну загрозу навіть за ґратами.

Йоган не очікував жодних проблем з доступом до в‘язнів – перед