Читати книгу - "Засвідчення"

Її присутність зареєстровано у Південному Окрузі завдяки рапорту, наданому місцевою поліцією, що затримала її як волоцюгу: уповільнена реакція, підцвьохнута активним розшуком, — саме тоді, коли Південний Округ затримав іще двох.

Тоді виникла проблема: стислість проти стислості.

753.722.

Тонесенька ниточка, але Керманич уже відчув, що це завдання, і призначення спирається на деталі, на детективну роботу. Ніщо легко не дається. Йому не підфартить, адже він не безголовий аматор-бомбардувальник, озброєний добривами і якоюсь обчімханою версією ідеології, котра розпадається на коліщатка і гвинтики за двадцять хвилин — варто лиш потрапити до кімнати для допитів.

Під час попередніх опитувань, доки не визначили, кого вирядити до дванадцятої експедиції, біологиня, згідно з її стенограмами, зуміла розшифрувати лише 753 слова. Керманич їх підлічив. Включно й зі словом «сніданок» — як повну відповідь на одне запитання. Керманич був просто у захваті від тієї відповіді.

Він лічив і підлічував ті слова знов і знов під час тривалого очікування, доки йому налагоджували комп’ютер, видавали картку із секретним кодом, надавали паролі та коди-ключі і здійснювали низку інших ритуалів, знайомих йому ще за часів проходження в різних установах та відділах.

Він наполягав на тому, щоб йому надали робоче місце в колишньому кабінеті директорки, незважаючи на спроби Ґрейс запроторити його до розцяцькованого гламурного закамарку, чимдалі від серця подій. Також він наполягав на тому, щоб залишити все як є в офісі, навіть особисті речі директорки. Цій Ґрейс точно не сподобалася думка про те, як він порпатиметься там і робитиме обшук у речах директорки.

— Ви трохи не при собі, — сказала Ґрейс, коли інші пішли. — Ви подумки геть не тут.

Він просто кивнув головою, бо не було жодного сенсу заперечувати, нібито це трохи дивно. Але оскільки він опинився тут, щоб оцінити й відродити, то має краще уявляти те, наскільки все занедбано, — як колись казав один соціопат: «Риба гниє з голови». Риба гниє всуціль, розташування клітин неієрархічне і не підкорюється кастовим законам, але сенс вислову можна зрозуміти.

Керманич негайно облаштувався за схожим на таран письмовим столом, серед огрому стосів і стосів тек, низки написаних від руки нотаток і клейких аркушиків для записів… в обертовому кріслі, з якого він міг бачити таку чудову панораму, адже можна було дивитися на перспективу вздовж стін із книжковими шафами, упереміш із презентаційними дошками, покритими шарами різних паперових шматочків, прикріплених і пришпилених так, що зрештою стали схожі на винятково ніжні й тендітні мистецькі інсталяції. У кімнаті стояв затхлий дух, із легким присмаком давно викурених цигарок.

Просто самі розмір і вага монітора директорки промовляли про застарілість обладнання, як і той факт, що ця машинерія спочила вже багато років тому, покрившись товстими нашаруваннями пороху. Його недбало відсунули вбік, і два сліди на календарному аркуші на столі вказували на початкове його розміщення, а ще ж і на розташування ноутбука, що, певно, витіснив комп’ютер — хоча ніхто тепер не міг того ноутбука й знайти. Він зробив зарубку в пам’яті: треба допитатися, чи шукали в директорки вдома.

Календар був кінця 90-х — чи не тоді й загубила директорка ниточку? Він раптом побачив її в Нуль-зоні з дванадцятою експедицією: просто блукає пустелею без справжньої мети, — висока, здоровезна, сорокарічна жінка, з вигляду ще старша. Мовчазна, спантеличена, збентежена. Така поглинута почуттям відповідальності директорка, що аж дозволила собі повірити, буцімто вона зобов’язана долучитися до людей, яких вирядила у поле. Чому її ніхто не зупинив? Чому ніхто не піклувався про неї? Чи переконливе навела вона рішення? Голос цього йому не казав. Її обурливо неповні документи в особових справах нічого не сказали Керманичу.

Усе, що він бачив, показало: вона дбала і все ж таки не дбала про функціонування агенції.

Щось там давить йому в ліве коліно — ага, жорсткий диск на системному блоці для монітора. Керманич замислився: чи не перестав і цей прилад працювати ще в дев’яностих? Керманич відчув, що йому зовсім і не хочеться зазирати до кімнат технічного обслуговування — жалюгідні виснажені трупи комп’ютерів колишніх десятиліть — дивитися на цей ненавмисно створений, імпровізований хаотичний музей пластику, дротів і плат. Або, можливо, риба все ж таки гниє з голови? І то тільки директорка була розклалася?

Отже, sans[5] комп’ютера, доки його рідний ноутбук вважається недостатньо захищеним, Керманич не дуже дбало перечитував стенограми вступних опитувань членів дванадцятої експедиції. Їх здійснювала колишня директорка як психолог.

Інші новобранці, на думку Керманича, були нестримні, невпинні гейзери: неймовірно дзвінкі, дзюркотливі, ляпотливі, вони так і бризкалися бульбашками кліше. Плем’я, не здатне тримати язика за зубами. 4623 слова… 7154 слова… і чемпіон на всі часи — лінгвіст, яка спочатку відмовилась відповідати, та останньої миті надала аж 12743 слова відповідей, вибухнувши тягучими дитячими спогадами, «захопливими, неначе нирковий камінь, що роздирає вам члена», як хтось нашкрябав на берегах. Це залишає на самоті біологиню та її короткі 753 слова. Певний самоконтроль примушував його дивитися не на самі слова, а на проміжки між ними. Наприклад: «Я насолоджувалася кожною своєю роботою, хоч би де працювала». Проте її просто викидали копняком із тих робіт. Їй здавалося, що вона нічого не сказала, але кожне слово — навіть «сніданок» — було відкриттям. Сніданок не дуже смакував біологині, коли вона була дитиною.

Ось вона, примара, просто тут, у стенограмах, після її повернення, прослизає і мерехтить у тексті. Обертається, переміщується текстом. А в проміжках витикаються якісь речі, через що Керманич не бажав промовляти вичитане вголос, побоюючись: можливо, він якось не розуміє підводних течій та прихованих натяків? Окремішній опис чортополоху… Згадка про маяк. Речення-два, що змальовують специфіку світла на мочарах Нуль-зони. Ніщо з цього не мало б його вражати, проте він відчував її десь там, якимсь чином, от ніби вона зазирала йому через плече, аж поки опитування інших членів експедицій переставали пробуджувати в ньому бодай якісь відгуки.

Біологиня стверджувала, що пам’ятає так само мало, як і вся решта.

Керманич знав, що це брехня — або стане брехнею, якщо він витягне її на розмову. Чи хотів він витягнути її на розмову? Чи вона зробилася така сторожка через те, що сталося там, у Нуль-зоні? А чи просто така