Читати книгу - "Бог дає таланти всім. 50 уроків, щоб знайти себе та справу всього життя"

Девід навчався в коледжі безкоштовно — він отримував урядову стипендію. Він часто пропускав заняття, щоб пограти в покер чи покататися на своєму мотоциклі. Я ж працювала цілісінький день на роботі, за яку отримувала надто малу зарплату. Девід їздив на розкішному авто, тоді як я сиділа за кермом старенького помаранчевого «Форда Фієсти», що його придбала за 2300 доларів. Кожен долар із цієї суми був результатом моїх заощаджень. Моє авто трималося купи лише завдяки клейкій стрічці та спеціальному ущільнювачу, яким мій батько змастив вікна.

Моє майбутнє? Ним був Девід. Я хотіла завершити навчання, придбати будинок і створити сім’ю. Усе це могло б здійснитися, якби ми одружилися. Коли ми заручилися, він подарував мені каблучку з діамантом завбільшки з мою мрію. Я отримала все.

І все втратила — уже за два місяці після заручин. Коли я міряла весільні сукні, Девід спав з іншими жінками. А найгірше те, що я дізналася про це на майданчику для гри в боулінг. Він досить дивно поводився останнім часом, тому я запитала прямо й водночас жартома: «А це правда, що ти мені зраджуєш?» Коли ж він нічого не відповів, я побігла геть. Та потім схаменулася: «Ні, я не збираюся тікати додому й ридма ридати на самоті». Я повернулася, почала на нього кричати, вхопила його за барки й розірвала його дизайнерську сорочку. У ту мить він мені зовсім не подобався, а найгірше, що мені дуже не подобалася та людина, на яку я перетворилася.

То був кінець наших стосунків. Я повернула йому каблучку й сказала, що він може подарувати її мені знову, якщо усвідомить, що йому потрібна я і тільки я. Я не отримала її назад. Натомість я отримала дещо краще.

Я розізлилася. На нього. На саму себе. І цього гніву було достатньо, щоб почати діяти самостійно.

Мені виповнилося 26. Настав час нарешті подорослішати. Я попрощалася не тільки з Девідом, але й із тією особистістю, якою більше не хотіла бути. Я мала взяти відповідальність за себе й своє життя.

Без Девіда майбутнє було схоже на чисту сторінку. Те, чи буде там щось написано, залежало тільки від мене. Час опанувати своє життя. Перше, що я зробила, — це повернула всі його речі, включно з журналами «Плейбой», які він ховав у шухляді моєї шафки. Замінила сексуальні міні-спіднички та чорну сукенку в обтяжку на «розсудливі» спідниці й брюки, що їх можна було вдягти на роботу, де будують кар’єру. А тоді взяла каталог коледжів і відкрила його. Я й гадки не мала, ким хочу бути та чим займатись, але одне знала напевне: я хочу бути щасливою.

І тоді переді мною відкрився весь світ. Моє життя змінилося, коли я вирішила змінитися. Мені не потрібно було шукати «правильну» людину. Я мала стати «правильною» людиною.

Урок 3

Закопавши свої таланти в землю, ти їх не виростиш

Коли я навчалася в старших класах, ми пройшли тест на схильність до тієї чи іншої професії, а потім реготали з результатів. Згідно з ними, я мала стати спеціаліс-том із дихальної терапії, а моя подруга Бетсі — водієм вантажівки.

Бетсі стала медсестрою. А я — письменницею.

Хто міг знати, що так буде?

Десь глибоко всередині ми знали.

Десь глибоко всередині ми всі знаємо.

Просто вміємо старанно закопувати в землю свої глибокі поривання.

Особисто я робила все можливе, щоб не користуватися власними талантами. Я закопала їх якомога глибше й чинила опір кожному, хто намагався наблизитися з лопатою в руках. У дев’ятому класі наш учитель англійської містер Рікко змушував нас щотижня писати по одному параграфу. Я всіляко намагалася цього уникнути і в результаті виконувала завдання перед початком уроку, обираючи найнудніші теми, щоб читання його дістало. Натомість він дістав мене, вишліфувавши з мене письменницю так, що я цього навіть не помітила.

Однак я все ще опиралася. Ніколи не писала матеріалів для шкільної газети чи альманаху, не відвідувала занять із письменницької майстерності. Мене відверто лякала перспектива стати тим, ким я мріяла стати понад усе, — письменницею. Глибоко всередині кожен із нас знає, що існує справа, заради якої ми народилися, що ми залюбки цим займалися б. Але нас це лякає, адже ми можемо зазнати поразки. Тому ми закопуємо цю мрію якнайглибше — туди, де вона буде в абсолютній безпеці, незаймана й неторкана. Мріяти про таку справу, жадати її набагато безпечніше, ніж діяти й ризикувати, а то раптом зазнаєш невдачі або ж тобі відмовлять.

Я писала крадькома — у щоденниках і журналах. А одного разу — чи то з хоробрості, чи з недосвідченості — дала все це прочитати своїм сестрам. Пізніше, коли усвідомила, що накоїла, я забрала всі свої щоденники, кинула їх у металевий сміттєвий бак на задньому дворі й підпалила. Коли ж язики полум’я поглинали мої слова, я відчувала, що водночас стихає вогонь у моїй душі.

Утім залишилися жаринки, що тліли. У десятому класі я прочитала книжку Генрі Девіда Торо, і в моїй душі щось стрепенулося. Я відчула, що можу вдихнути більше повітря. Тоді мені бракувало грошей, щоб купити власний примірник «Волдена», тому я переписала весь текст зі шкільної книжки — кожнісіньке слово, починаючи з причини, яка змусила його податися до лісу.

Щоб уникнути свого покликання, я й сама мало не оселилася в лісі. Усі ми знаємо прислів’я «Бог сміється з наших планів». Якби боги благословили мої плани, я стала б лісником. Мене настільки лякала перспектива стати письменницею, що я відмовилася від цієї думки й у коледжі обрала за спеціалізацію охорону природного середовища. Яка іронія — у результаті я стала журналісткою, яка наповнює газети й книжки словами. Тепер я молюся про те, щоб лісники зберегли в наших лісах достатньо дерев і я могла займатися своєю справою.

Я обожнювала газети змалечку — з того часу, коли сиділа на підлозі коло батькових черевиків зі сталевими носаками, а він повністю поринав у новини. Я вдавала, що читаю ті аркуші, які він кидав на підлогу, бо