Читати книгу - "Біжи або кохай, Люсі Лі"

Я простягнула руку, щоб розгорнути фото і краще розглянути. 

На старий потертий чорно-білій фотографії, що вицвіла від часу, була зображена, зовсім ще молода і щаслива мама, а поруч стояв обіймаючи її, молодий чоловік. Підозріло схожий на того, хто сидить навпроти мене.

- І що?!  Мало з ким вона могла фотографуватись, це не доказ! - Випалила досить різко і відкинувши фото, схопилася на ноги. Натякаючи, що гостю час іти.

- Ти мені не віриш, доню? – у сірих очах промайнув сум і нота розпачу.

– Ні! І навіть якщо це правда, де ти був весь цей час, тату! І чому коли моє життя нарешті налагодилося, ти вирішив з'явитися у нім! Хто тобі сказав, що я хочу тебе знати. – хрипко додала. Голос зірвався від підступивших сліз, що придавили спазмом біля горла. Але я стійко трималася. Не вистачало ще перед цім брехуном розплакатися.

- Я..., - невпевнено почав було чоловік.

- Геть! Стільки років не знала тебе і зараз не хочу! - Випалила, вже не стримуючись. Сірі очі чоловіка на мить розширилися, і він різко від мене відсахнувся.

Декілька хвилин він ошелешено дивився на мене, але потім повільно встав і слухняно попрямував до виходу. Навіть не намагаючись сперечатися і щось мені доводити. 

Але вже на порозі, обернувшись, простягнув забруднений, затиснутий у руці папірець, на якому нерівним почерком був виведений номер телефону.

- Ось, якщо раптом передумаєш.

Я, нервово вихопивши папірець, з гуркотом зачинила перед  носом чоловіка двері.

Першим поривом було викинути злощасний клаптик паперу у сміття, але щось мені завадило. Щось незрозуміле, змусило зупинитися. І я, кинувши папірець на тумбочку знесилено осіла прямо на підлогу. Не відчуваючи зараз не ніг, ні рук, що тремтіли від хвилювання, та збудження.

Того дня, наперекір неймовірній втомі,  я так і не заснула. Сльози градом лилися з очей і я, не стримуючи себе, вперше за десять років ридала. Відпускаючи колючий біль та образу, що роками накопичувалася на батька. 

Та вже наступного ж ранку, я перевертала до гори дриґом квартиру, щоб знайти загублений вчора в вечері папірець з номером телефону, щоб все-таки набрати його і поговорити. 

Мені раптом стало нестерпно соромно за свою поведінку. Адже я навіть не дала можливості людині висловитися, розповісти що сталося насправді. Чому, він тоді нас раптово покинув. Мама мені так  нічого і не розповіла. А раптом в нього були дійсно вагомі причини, щоб це зробити. А я ось так взяла і вигнала батька, не давши можливості навіть порозумітися.

Два безконечні гудки, і мені  несподівано відповів грубий незнайомий мені голос.

- Так.

– А Володимира можна? – хрипло запитую.  Я вже починала сумніватися у правильності свого рішення.

- А хто його питає? - поцікавилися на тому кінці.

Це питання застало мене зненацька. І я насилу переборюючи себе, але все-таки видавила із себе.

– Дочка.

- Дочка? - у трубці почувся хрипкий смішок. - Чудово.

- Що чудово? - не зрозуміла я.

- У вашого батька великі проблеми дівчина, і якщо найближчим часом їх не вирішити, то йому вже не жити.

- Як? - злякано видихнула.

У горлі, розпеченим металом, став - ком. Не може цього бути? Я тільки знайшла його, а тепер знову втратити. Ні, я не можу цього допустити. І навіть якщо він мені збрехав, треба хоча б спробувати допомогти людині. Бо він, хоч ненадовго, але відродив у мені надію, що я комусь потрібна в цьому житті.

– Я можу йому чимось допомогти? І якщо так, то як? – ляпнула не подумавши. Ще не здогадуючись, на що підписуюсь.

– Як? – перепитав хрипкий. – Підійдеш сьогодні до десятої вечора до клубу «Кальмар». Чула про такий? Охороні скажеш, що з питання працевлаштування, - з глузливим смішком додав голос.

- "Кальмар"? - автоматично перепитую. 

Цей клуб мав за собою погану славу. Зазвичай там крутилися всі вершки нашого міста. І я чула про досить екзотичні розваги, які надавав клуб клієнтам. Від сексу з будь-якою дівчиною з  персоналу до підпільних боїв без правил. 

– Добре – тихо прошелестіла, – і ще хотіла щось запитати. Або попросити хоча б дати Володимиру слухавку, щоби переконатися, що він ще живий. Але на тому кінці вже скинули.

І ось, я стою у холодному величезному, напівтемному приміщенні. В очі б'є направлене на мене світло від лампи і я жмурюся. 

Тут панував запах дорогого парфуму та шкіри. Моє тіло здригається від хвилювання і холодного ознобу. Здається, що кінцівки від напруги ось-ось зведе судомою.

За столом, у глибині кабінету, на тлі заштореного вікна, вимальовується величезний силует широкоплечого чоловіка. 

Він поважно розвалившись у шкіряному кріслі, випускає білуваті струмені сигарного диму, що їдкою отрутою б'є по ніздрях. Від чого мої легені різко стискаються і я силою волі стримуюсь, щоби не закашлятися.

Обличчя видно не було, лише спотворений силует, гра світла та тіні. Але при кожній затяжці червонуватий жаристий вогник відбивався в чорних, як смола зіницях.

- Так ти і є та сама Аріна, - питає незнайомець. Це не голос це гарчання. 

Хрипкий низький, майже утробний. Він пробирається під шкіру, вивертає на виворот нутрощі. Огортає холодом і змушує підкорятися.

Я навіть на мить зависла, не розуміючи, що мені зараз робити. Відповідати? Це було питання чи як?

- Так, - хрипко відповіла, і не впізнала свого голосу.

- І ти прийшла на допомогу своєму татку, - усміхнувся чоловік, і від його усмішки по спині проповз липкий страх. — А ти знаєш, скільки він мені винен, Арі-іно?

- Ні, - від того, як протяжно він вимовляє моє ім'я, внизу живота все стислося, згортаючись у тугий вузол.

- Дуже багато, дівчинко.

– Скільки? Я віддам, – випалила.

- А-ха-ха, - чоловік хрипко засміявся, закидаючи голову і випускаючи чергову порцію диму. - Звичайно, віддаси. І добре, що сама прийшла, з доброї волі.

Ось ці його слова мені зовсім не сподобалися.  Липка тривога закралася в душу волаючи про небезпеку. Здравий розум вже практично бився в істериці, волаючи, - БІЖИ АРІНО, БІЖИ! Поки не пізно.