Читати книгу - "Друга одіссея"

ІЗ ЖАЛЕМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ, ЩО РЕЙС ЛОНДОН — ВАШИНҐТОН 452 УПАВ БІЛЯ НЬЮФАУНДЛЕНДУ. РЯТУВАЛЬНА КОМАНДА ПРОДОВЖУЄ ПОШУКИ, АЛЕ БОЇМОСЯ, ЩО НЕ ВИЖИВ НІХТО. За іронією долі на тому рейсі мусив летіти він. Кілька днів Флойд майже шкодував, що справи Європейської космічної адміністрації затримали його в Парижі. Ці торги щодо вантажів на Соларісі врятували йому життя.

А зараз він має нову роботу, новий будинок і нову дружину. Іронія долі присутня і тут. Взаємні звинувачення і розслідування місії на Юпітер зруйнували кар’єру Флойда у Вашинґтоні, але людина з його здібностями та послужним списком не могла тривалий час залишатися без роботи. Повільніший темп університетського життя завжди імпонував Флойду, а університет в одному з найкрасивіших куточків планети — це пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Спостерігаючи фонтани вогню Кілауеа[4] разом із натовпом туристів, він зустрів жінку, яка стала йому другою дружиною лише за місяць після нового призначення.

Із Керолайн він віднайшов вдоволення, а це так само важливо, як і щастя, але триває довше. Вона стала гарною мачухою для двох дочок Маріон і подарувала йому Крістофера. Попри двадцять років різниці у віці між ними, Керолайн розуміла настрої Флойда й відучила чоловіка від властивих йому раптових депресій. Завдяки їй він міг згадувати смерть Маріон без розпачу, хоча й не без задумливої туги, яка залишиться із ним до кінця життя.

Керолайн годувала рибою найбільшого дельфіна — великого самця на кличку Скарбек, коли ненав’язлива вібрація Флойдового браслета сповістила про вхідний дзвінок. Флойд стукнув по тонкій металевій смужці на зап’ястку, щоб вийти з беззвучного режиму й поставити чутний, відтак підійшов до найближчого комп’ютерного набору, що були тут і там розставлені кімнатою.

— Ректор слухає. Хто телефонує?

— Гейвуде? Це Віктор. Як справи?

За якусь частку секунди Флойд пережив цілий калейдоскоп емоцій. Перше почуття — досада: телефонував його наступник і, напевно, особа найбільш зацікавлена в його звільненні. Досі цей пан ніколи не намагався зв’язатися із Флойдом після того, як того витурили з Вашинґтона.

Потім йому стало цікаво: про що вони говоритимуть? Цікавість змінилася на впертий намір ніяк не допомагати кривдникам, потім йому стало соромно за свою дитячу помсту й, зрештою, Флойда накрила хвиля захвату: Віктор Міллісон міг телефонувати йому лише з однієї причини.

Найбільш нейтральним тоном, на який він був тільки здатен, Флойд відповів:

— Не можу жалітися, Вікторе. У чому річ?

— Це секретна лінія? Зв’язок захищено від прослуховування?

— Ні, дякувати Богу, я такого більше не потребую.

— Ну, добре, я скажу це й так. Ти пригадуєш останній проект, яким керував?

— Як же забути, особливо якщо Комітет з астронавтики викликав мене, щоб дістати більше подробиць, лише тиждень тому.

— Звісно, звісно. Я почитав би твій рапорт, якби мав вільну хвилину. Але я настільки заклопотаний, що навіть до цього руки не дійшли.

— Сподіваюсь, усе за графіком.

— Так, на жаль. І ми нічого не можемо вдіяти, щоб прискорити процес. Навіть за умови найбільш посиленої роботи, ми зможемо виграти лише кілька тижнів. І це означає, що ми запізнимося.

— Щось я не розумію, — Флойд удав із себе святу простоту, — хоча, безперечно, нам ні до чого гаяти час, але ж тут немає якихось крайніх термінів.

— Тепер є навіть аж два.

— Це мене так дивує…

Навіть якщо Віктор і помітив якусь іронію у голосі Флойда, він її злегковажив.

— Так, тепер є два крайні терміни. Один залежить від людського чинника, а другий — ні. Виявилося, що ми не єдині, хто бажає повернутися на арену подій, та й навряд чи ми зможемо стати першими. Наші давні конкуренти випереджають нас майже на рік.

— Погано.

— Та це не найгірше. Навіть якби не було тих клятих перегонів, ми однаково запізнилися б. Коли ми прибудемо, там уже нічого не залишиться.

— Не сміши мене. Якби Конгрес скасував закон усесвітнього тяжіння, навіть я про це почув би.

— Я серйозно. Ситуація нестабільна. Зараз я не можу вдаватися в подробиці. Ти вільний решту вечора?

— Так, — відповів Флойд, із задоволенням усвідомлюючи, що у Вашинґтоні зараз далеко за північ.

— Добре. Протягом години тобі передадуть пакет. Передзвони мені, щойно ознайомишся з його вмістом.

— Чи не буде тоді надто пізно?

— Може, й буде. Проте ми вже змарнували стільки часу, що я не хочу гаяти більше жодної секунди.

Міллсон дотримав слова. Точно за годину полковник військово-повітряних сил, не більше й не менше, доставив грубий пакет. Доки Флойд читав зміст конверта, посланець розпочав ввічливу розмову з Керолайн.

— Боюся, мені доведеться забрати його, коли ви закінчите, — перепрошуючи, мовив високопосадовий кур’єр.

— Радий це чути, — відповів Флойд, умощуючись у свій улюблений гамак для читання.

У пакеті лежали два документи; перший — дуже короткий. Його було проштамповано «Цілком таємно», хоча «цілком» закреслили — цей гриф схвалювали аж три нерозбірливі підписи.

Зрозуміло, що це витяг з якогось набагато довшого звіту, текст не раз редагували, там було повно прогалин, які заважали читати. На щастя, висновок уміщався в одне речення. Росіяни досягнуть «Діскавері» набагато раніше, ніж це зможуть зробити його справжні власники. Флойд уже знав про це, тож він швидко перейшов до другого документа, до того задоволено завваживши, що цього разу вказано правильну назву російського космічного корабля. Дмитрій, як завжди, не помилився: наступна експедиція з людьми вирушить до Юпітера на борту космічного корабля імені космонавта Олексія Леонова.

Другий документ був просто конфіденційним, насправді, то був відкритий лист до наукового товариства, що чекав на остаточне затвердження перед публікацією. Його чорновий заголовок мав такий вигляд — «Космічний корабель «Діскавері»: аномальна поведінка на орбіті».

Потім ішла дюжина сторінок математичних і астрономічних формул. Флойд переглянув їх, намагаючись відокремити зерна від полови: він шукав там усі ознаки виправдань і найменші невідповідності. Закінчивши, Флойд був змушений вичавити з себе криву посмішку щирого захоплення. Із документації ніхто не міг здогадатися, що станції спостереження та емфимеридні обчислення заскочені зненацька дивною поведінкою «Діскавері». Так, вони справді заповзялися зберегти це в таємниці. Безсумнівно, покотяться голови, і Віктор Міллсон міг би навіть тішитися, стинаючи їх, якби його власна голова не була першою на черзі. А втім, треба віддати йому належне, Віктор скаржився, що Конгрес скоротив йому кошти на відстеження мережі. Можливо, саме це відвело від нього удар.

— Дякую, полковнику, — сказав Флойд, закінчивши проглядати документи, —