Читати книгу - "Заборонене кохання:ти будеш моєю, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Сьогодні підходив до кінця п'ятий день мого перебування в цьому будинку і, здається, я почала потихеньку сходити з розуму. За цей час моїми єдиними товаришами були телевізор і холодильник. Ні телефону, ні інтернету, ні можливості вийти за межі цього особняка. Я тільки й робила, що їла, пила каву, бродила по поверхах і розмовляла сама з собою.   

Якби не коробка з одягом, яку сьогодні хтось непомітно поставив в коридорі, я б і не зрозуміла, що весь цей час він за мною стежив, спостерігав, бачив мій стан і продовжував грати у свої збочені ігри.   

Здається, це стало останньою краплею.  Від стресу і пережитого хвилювання, я ледве не втратила свідомість, тому пішла у ванну кімнату, щоб вмитися і привести себе до тями.   

П'ять днів! П'ять днів я гадала ким був цей псих, перебираючи події минулого, згадуючи й виключаючи імена.   

В якийсь момент я почула виразні звуки кроків, які не заглушала навіть вода. Вони все наближалися й наближалися, поки двері в кімнату з силою не відчинилися, і я побачила обриси чоловічої фігури, освітленої світлом з ванної.   

- Олівія... - Поки він промовляв моє ім'я голосом, від якого по тілу пробігали мурашки, я завмерла, не маючи снаги зрушити з місця.   

Я впізнала його, вірніше я впізнала його голос і завмерла від несподіванки. Я впізнала цей голос просто тому, що ще п'ять років тому я "запала" на нього, але чітко відділяла голос від невідповідної людини.   

Коли чоловік вийшов з напівтемряви й зайшов у ванну кімнату, то підтвердив мої найгірші сумніви. Так, це був він. Без сумніву. Безперечно.   

- Ти...? - У той момент я була здивована і шокована на стільки, що вистачило сил тільки на таке питання.   

- Сумувала? - Я не розуміла, як можна було іронізувати в такій ситуації, але його голос був вкрай неприязний і сочився сарказмом.   

Цікаво, за чим, в його розумінні, я повинна була сумувати? За ніччю, коли у нас був перший секс? Тоді було добре, так, але знаючи тепер з ким я переспала, я чітко розуміла, що воно того не варто, як і не варто було знаходитися в цьому будинку протягом п'яти днів. Або ж я повинна була скучити за ним за ці п'ять років? Це було б смішно... Як я взагалі могла за ним сумувати, якщо наше спілкування було практично вимушеним. 

Раптово на мене накотило невідоме полегшення і водночас слабкість. Голова закрутилася і трохи похитнувшись, я почала сповзати на підлогу, щоб вже через кілька миттєвостей помітити, як чоловік наблизився до мене у два кроки й, різко смикнувши за руку, поставив на ноги.   

- Це не можеш бути ти... - промовила я слабким голосом і знесилено закрила очі. Навіть не так, я, швидше, не хотіла, щоб моїм тюремником був саме він...