Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

На вулиці холодно, ноги в простих туфельках починає щипати морозець, але йти шукати свій пуховик немає бажання.

Дивлюсь на мерехтіння вітрин на другому боці вулиці та усміхаюся. Раптом на мої плечі лягає щось тепле, і я здригаюсь, повертаючись назад. За спиною стоїть Роман. Він накрив мене м'якою ковдрою і зазирає мовчки в очі.

— Дякую, — кажу тихо, стискаючи пальцями теплу тканину.

Хлопець не відповідає. Тихо хмикає собі під ніс та обходить мене, спираючись на поручні.

— У тебе щось сталося? —  навіщо я його питаю? Знаю, що відповіді не отримаю.

— У мене все чудово. Як і завжди, — усміхається Роман. Але це не щаслива усмішка, губи вигинаються в криву лінію. Що з цим хлопцем не так?

— Нам з мамою не потрібні ваші гроші. Ми жили спокійно самі, і далі я не збираюся просити у твого батька, щоб він мене утримував, — руки трусяться, коли вимовляю тихо, підбираючи слова. Роман голосно сміється та різко розвертається до мене.

— Ти справді така, чи прикидаєшся? — його обличчя кривиться, наче від відрази.

— Яка? — питаю майже пошепки, зазираючи у великі, темні очі, які виблискують злістю.

— Блаженна… — фиркає хлопець.

Опускаю голову, не знаючи, що відповісти. Образа застрягає клубком у горлі. 

— Чому ти  не можеш бути хорошим?

Роман підіймає брову і підходить до мене впритул.

Затискаю руками ковдру і не можу глибоко вдихнути. Всередині все перевертається від близькості Монастирського, але я не ховаюсь. Я не боюся.

— Хорошим? — губ Романа ледь торкається усмішка.

Ковтаю слину і чую позаду знайомий, жіночий сміх. Швидко відскакую від хлопця та бачу, як мама з дядьком Андрієм виходять на балкон. Вони сміються, дивлячись одне на одного, і тримаються за руки.

— Усе гаразд? — переводить погляд на мене дядько Андрій та примружує очі.

— Так, усе добре, — вимовляю швидко.

— Тоді повертайтеся до зали. Тут так холодно, — з усмішкою вимовляє мама, роздивляючись мене уважно.

— Дуже холодно, — шепочу та просто тікаю до ресторану, залишаючи позаду родичів.

Більше ресторан я не покидаю до закінчення вечері. Роман також не підводиться зі свого місця. Здається, він навіть десь не тут. Просто сидить і постійно дивиться в телефон.

Стараюся вичавити усмішку, коли на мене поглядає мама. Бачу, що вона хвилюється, але сьогодні не час моїх переживань.

Видихаю лиш тоді, коли всі гості починають розходитись. Але мене лякає думка, що завтра мама з новим чоловіком поїде в подорож на тиждень, а я залишуся у величезному будинку з Романом сам на сам.

Навіть трясе, коли думаю про це.

Проводжаємо всіх до виходу з ресторану, і бачу, як мама видихає з полегшенням. Обіймаю її за талію та тулюся до теплого плеча.

— Ой, нарешті цей важкий день закінчився, — тихо каже дядько Андрій, і ми з мамою тихо сміємося.

— Поїхали вже, — за спиною голосно вимовляє Роман, і я здригаюсь.

Дивлюся, як батьки йдуть до машини й водій зачиняє дверцята за мамою. А біля мене зупиняється машина Романа. Роблю глибокий вдих і сідаю в салон, обережно зачиняючи дверцята.

Першою стоянку покидає машина дядька Андрія, а вже за нею рушаємо і ми.

Відвертаюся до вікна та розглядаю нічні вулиці. 

Через кілька хвилин ми покидаємо межі міста. Хоча погода не дуже, мете густий сніг і на вулиці ні одної машини.  “Майже північ, люди давно сидять вдома”, — думаю про себе, дивлячись на темні дерева та кущі.

Додому ще близько п'яти хвилин. Дивлюся вперед і бачу, що ми відстали від машини батьків. Роман їде дуже обережно, це на нього не схоже. “Хоча, чого я дивуюся”, — хмикаю тихо, собі під ніс.

— Щось не так? — тихо питає хлопець.

— Ти ж казав, що ми зможемо бути друзями, — кажу, далі дивлячись у вікно.

Підіймаю очі та бачу відображення хлопця у вікні. Він мигцем дивиться на мене і повертає очі на дорогу.

“Хоч би швидше доїхати додому”, — пролітає у моїй голові, і машина зі скреготом гальмує. Колеса зносить в один бік, і я міцно хапаюсь за ручку на дверцятах.

Монастирський різко розвертає кермо, тисне на гальма, і ми зупиняємося десь обабіч дороги. Повертаюся до Романа всім корпусом і не можу стримати емоцій.

— Ти геть ненормальний?! Ідіот! Убити нас вирішив?! Бісів придурок! — верещу, дивлячись, як важко дихає Роман.

Невже злякався також? Та мені байдуже! Придурок!

— Відчини дверцята! Випусти мене! — кричу, смикаючи ручку, яка не піддається.

Раптом мене різко тягнуть назад сильні руки. Роман розвертає мене до себе обличчям і сильно стискає за плечі, зазираючи в очі.

— Не випущу! І другом твоїм не буду! А тим більше братом, блять! — гарчить хлопець за міліметр від мого обличчя і не зводить з мене погляду.

— Чому?! — зриваюсь на пхикання.