Читати книгу - "Поцілунок під забороною, Ясміна Лав"

 Молода, симпатична дівчинка закінчує наносити мені макіяж. Розвертає моє крісло до дзеркала. Мені дуже подобається.  Гарно виділені очі, підведені губи, які сяють від прозорого блиску. 

— Ми закінчили. Вам дуже личить, — усміхається візажист.

— Дякую, — киваю, і дівчина починає збирати свої речі.

У кімнату заходить мама, привертаючи мою увагу. Вона йде в сукні, на ногах закриті білі туфлі на шпильці. Волосся зібране у гарну, високу зачіску, а на обличчі — щаслива усмішка. 

— Ясенько, моя ти красуня, — жінка підходить та цілує мене в щічку.

— А ви знову обіймаєтеся, — чую за спиною мами голос дядька Андрія.

Чоловік стоїть на порозі моєї кімнати. На ньому чорний костюм, біла сорочка, ідеально начищені до блиску туфлі. З кишені піджака виглядає білосніжна квітка. Мама підходить до нього та цілує ніжно в губи.

— Яка ж тут у вас ідилія, — з коридору доноситься голос Романа. І я торкаюся сукні, стягуючи на коліна тканину. А в животі все стискається. Що взагалі відбувається? З вчорашнього вечора ніяк не можу заспокоїтися.

— Синку, можеш хоча б сьогодні не іронізувати? — усміхається дядько Андрій, а мама ніжно погладжує його по плечу.

— Я на своїй машині поїду, — вимовляє Роман і заглядає до мене в кімнату.

Затамовую подих, коли стикаємося поглядами. Його очі повільно вивчають мене — і все тіло перетворюється в желе.

— Тебе підвезти? — несподівано питає він, і я швидко киваю.

— Тоді поїхали. Ми на моїй поїдемо, — дивиться на мене чоловік, і я повільно підіймаюся з крісла.

— Чекаю в машині, — тихо вимовляє Монастирський-молодший і швидко йде коридором.

За ним виходять і батьки.

Видихаю з шумом повітря та торкаюся долонею щоки. Заглядаю в дзеркало, роздивляючись макіяж, і радію, що косметика приховує мої червоні щоки.

Це ж не через Романа, правда?

Звісно, ні. Роблю кілька вдихів, щоб заспокоїтися, і йду до виходу.

На подвір'ї припарковані два автомобілі. В один із них сідає мама, а за кермом розміщується водій.  Поряд стоїть машина Романа.

Хлопець стоїть, спершись спиною об дверцята, і дивиться в телефон.

Повільно спускаюся сходами та роблю кілька кроків вперед. Коліна знову тремтять. Навіщо я взула ці височенні підбори? Не вмію на них стояти, але ж до сукні як підходять.

Роман мигцем дивиться на мене і відчиняє пасажирські дверцята. Кілька секунд мнуся на місці, але потім все ж сідаю в салон автомобіля. Монастирський займає місце за кермом і відкладає телефон.

— Ну, що ж... Через годину ми вже офіційно станемо сім'єю, — тихо вимовляє хлопець.

Він якийсь дивний. Мене це напружує. І це  поколювання по тілу поряд з ним… дратує.

Роман заводить двигун і виїжджає з двору вслід за машиною батька.

***

Святкувати ми будемо в ресторані, тож, закінчивши з офіційною частиною в РАЦСі, їдемо в центр міста.

Я знову їду з Романом. Хлопець сьогодні мовчазний. Навіть коли гості вітали маму з чоловіком, Роман тільки обійняв батька, а мамі подарував квіти.

Поки що я не можу зрозуміти, що це означає.

Він таким чином показує, що змирився з тим, що відбувається, або ж навпаки...

Та хай там як, мене радує те, що не було його їдких жартів у такий щасливий день.

До ресторану також їдемо в тиші. Хлопець дивиться тільки на дорогу. Єдиний момент, коли я помітила погляд на мене, це після розпису. 

Дивлячись на моїх щасливих, тепер уже обох батьків, я не змогла стримати сліз. І тоді помітила, як він розглядає мене з цікавістю. Його темні очі сканували моє обличчя, наче вивчаючи. А губ торкалась ледь помітна усмішка.

Нарешті ми зупиняємося на стоянці перед гарною двоповерховою будівлею.

Високі, ковані поручата огортають відкриту терасу. Довгі сходинки темного кольору ведуть до вхідних дверей, а у високих, панорамних вікнах відбивається моє відображення.

— Доню, ходімо, — бере мене за руку мама і веде до входу. Поряд йде дядько Андрій і Роман, а позаду — гості.

Людей запросили не багато, тільки близькі та кілька колег по роботі. І, як на мене, це навіть краще. Не люблю натовпу.

Ресторан виявляється дуже гарним всередині. Ми сидимо в окремому залі. Широкі столики з темного дерева накриті білими скатертинами, різьблені стільці з високими спинками та м'якими сидіннями, підлога вкрита світлою плиткою з візерунком, а в білосніжну стелю вмонтовані круглі люстри. Біля вікна довгий, темний диван, а поряд — вихід на балкон.

Тишком розглядаю гостей за столиками. Всі усміхаються, випивають, здається, всім сподобалося свято. Мамині очі сяють радістю, як і обличчя дядька Андрія.

Поки в залі лунають тости й всі зайняті підняттям келихів, я тихенько прослизаю на балкон.

Вдихаю холодне повітря та спостерігаю, як маленький білий сніжок падає на чорні, залізні поручата. Здається, вже почнеться справжня зима.