Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

Катя 

Заходжу до квартири, Олівер як завжди зустрічає. Настрою немає, та все ж посміхаюся другу та обіймаю. 

– Ходімо погуляємо? – пропуную. 

У відповідь чути радісне дзявчання. 

Не переодягаючись виходжу на вулицю. Прохолодний вітер б'є в обличчя. Як-не-як, а вже не дев'ять годин вечора. Відразу встигаю пожалкувати, що не накинула на верх якусь кофтинку. 

Поринаю в роздуми слів які сказав Мирослав. Я йому подобаюсь? Що? Ні, звісно за собою я вже давно помітила не рівне дихання до цього чоловіка, але не очікувала, що і він теж це відчуває. Адже він мій бос, він не повинен.. Але наші вчинки вже давно перейшли ці кордони. Тим більше в нього в офісі є заборона на стосунки. Тай плітки про Олену і нього. Він щей додумався мене обвинувачувати. Придумав щось собі. 

Поринувши в свої думки, навіть не помітила куди зайшла. Навколо купу якихось гаражів. Темно. Лише один ліхтар, який майже нічого не освітлює. 

Оглядаюся навколо щоб знайти вихід з цього лякаючого місця. Та коли повертаю голову назад помічаю двох чоловіків: великі плечі, ріст здається два метра, якщо не більше. Не зовсім потрапляють під світло ліхтаря, отже розгледіти важко. 

Олівер відразу починає лаяти. Малюк сильно нервує, тож беру на руки. Та й це його не заспокоює, а громили все наближаються та наближаються. Несвідомо починаю відступати назад. 

І ось вони нарешті заходять на освітлювальну територію і я можу розгледіти їх у всій красі. 

Вони обоє поголені налиси, а це додав лячності образу. В одного сіра футболка та блакитні джинси, а в іншого чорна футболка і спортивки. Вони майже ідентичні, але в одного шрам над правим оком, а в іншого немає. 

Відступаю назад, та спиною впираюся в один з гаражів. Чорт. І що тепер? Вони мене.. Господи. 

А чоловіки вже підійшли доволі близько, їм до мене метрів тридцять. 

– Хто така? – каже той що зі шрамом. 

Голос низький, навіть дуже, сиплий та грубий. Немає і нотки доброти в ньому. 

А я ніби язика проковтнула, стою не можу й слова вимовити. До такого життя мене не готувало. Невже це кінець? Не таким я собі його уявляла. 

Другий підходить ближче. Вдивляється в обличчя. 

А я й поворухнутися не можу. А що в таких випадках потрібно робити? Я проти них як міль проти людини. 

– Боїться, – констатує факт. 

Після обидва починають сміятися. Сміх хриплий, ніби прокуряний. 

Боже, за що мені це? 

– Правильно робить, – насміхається. 

Олі все ще продовжує лаяти. І здається одного з них це починає дратувати. 

– Лисий, забери пса, – кривиться. Наказує той що в сірій. 

Вириває Олівера з рук, як ганчірку. Той починає скавчати. Пориваюся в перед щоб запротистувати. Але мене  відштовхують назад до гаражу. 

Може закричати? Та здається тут не так вже й багато людей навколо, але можливо хтось почує. Лиш би гірше не зробити. 

Набираю повні легені повітря, щоб крик був голосним. 

– Не смій. – обриває мене один з них. – Гірше буде.