Читати книгу - "Небратнi"

захопили владу в Києві, й утікають, зрозуміло, до Росії. Спочатку йшлося про 140 тисяч біженців; наступного дня, 3 березня, журналісти заговорили про 600 і навіть 675 тисяч переселенців, вимушених шукати захисту на території РФ. На підтвердження своїх слів «Перший канал» показав чергу з легкових автомобілів на одному з пунктів пропуску російсько-українського кордону. На кадрах видно навіси та будівлі українського контрольно-пропускного пункту з вишикуваною перед шлагбаумом вервечкою автомобілів, великим тризубом на фасаді та підписом під ним — «ШЕГИНІ». Все гаразд, гарна картинка, от тільки пункт пропуску «Шегині» знаходиться у Мостиському районі Львівської області на українсько-польському кордоні, за одну тисячу кілометрів на захід від Росії. Намагаючись переконати глядачів в утворенні на кордоні України через велику кількість охочих дременути до Росії заторів, журналісти «Першого каналу» пустили в ефір кадри кількарічної давності, на яких зафіксовано жителів суміжних із Польщею районів України, що їдуть на закупи перед Новим роком і Різдвом[73].

Уже після перемоги Євромайдану російські ЗМІ почали активно послуговуватися словом «хунта» для позначення нової української влади: «київська хунта», «фашистська хунта», «нацистська хунта», цілковито ігноруючи той факт, що тодішню Верховну Раду України було законно й, на відміну від самої Росії, демократично обрано народом України, а всі нові призначення проведено згідно з вимогами та процедурами чинного законодавства і Конституції України. Немає історичних прецедентів, щоб таку владу називали «хунтою» і щоб такі органи влади мали будь-що спільне із фашизмом чи нацизмом. Після позачергових, усенародних і демократичних виборів президента України 25 травня 2014 року й осінніх виборів до Верховної Ради російські ЗМІ продовжують називати українську владу «хунтою», незважаючи на те, що керівництво РФ визнало вибори й органи влади України легітимними.

3

Серед породжених російською пропагандою фейків один вирізняється винятковою абсурдністю. 12 березня 2014 року в ефірі російського телеканалу «Дождь» відомий і у РФ, і в Україні російський актор Леонід Ярмольник висловив свої думки з приводу ситуації в Україні. Актор говорив, що Західну Україну потрібно віддати Австро-Угорщині (розпалась 1918 року) з огляду на те, що західні українці — «бандерівці» — давно про це мріють. Також він переконував, що Східна Україна прагне возз’єднання з Росією. По тому Ярмольник згадав шкільні роки, «тяжке» дитинство, проведене у Львові: «Я багато разів бився, і один із перших переломів носа також був із цим пов’язаний, там, на Україні, оскільки є… е… москалі, є жиди і є негри. При мені… е… хлопця, який вчився у Політехнічному інституті… чорний, він упадав за місцевою дівчиною, за студенткою, — його порвали на березах на Високому Замку[74], як у Середні Віки»[75].

Уявіть собі: відомий актор, телеведучий, продюсер, лауреат державної премії РФ у сфері кіномистецтва, не зморгуючи та не відводячи погляду, розповідає в ефірі російського телеканалу про те, як на його очах у центрі Львова порвали на березах негра. Перша думка, що зринула в моїй голові після перегляду запису передачі: звідкіля на Високому Замку берези? У травні 2014-го я приїжджав до Львова та навмисно довго блукав Високим Замком, підіймався на оглядовий майданчик, намагаючись відшукати сумнозвісні дерева, на яких кровожерливі українські націоналісти прикінчили бідолашного чорношкірого студента. Протинявшись парком 4 години, я не знайшов там беріз. Один мій знайомий, корінний львів’янин, усе ж переконував, що обабіч стежки до оглядового майданчика на вершині пагорба росте одна береза, просто я не помітив її. Хай так, але поясніть тоді: як можна порвати негра на гілках однієї берези? Таке можливо хіба що тоді, коли негр ну зовсім маленький — сантиметрів із тридцять заввишки, та й то перед тим, як четвертувати, гадаю, його треба буде трохи понадрізувати.

Розповідь Ярмольника уривчаста й плутана. До пуття незрозуміло, про який період свого життя говорить актор: про дитячі роки, проведені у Львові, чи про якийсь із візитів до Львова у зрілому віці. Навряд чи Леонід Ісаакович мав на увазі, що негра вбили ті ж самі люди, що стояли на Майдані у Києві протягом зими 2013–2014 років. Ні. Швидше за все він переповідав «невигадану історію» зі свого дитинства. В такому разі виникає запитання: яким чином у СРСР, країні, котра жорстоко придушувала найменші вияви вільнодумства та націоналізму, залишилося непоміченим варварське вбивство іноземного громадянина радикальними українськими націоналістами? Чому немає жодного свідка, свідчення чи документа (крім слів Ярмольника) на підтвердження звірячої розправи у Львові? І найважливіше: якщо пан Ярмольник — справді очевидець того, як українські юнаки в центрі одного із найбільших міст Української РСР четвертували чорношкірого студента, то чому стільки років мовчав про цей злочин? Чому розповів про побачене лише тоді, коли Російській Федерації конче знадобилося виправдовуватися перед власними громадянами через вторгнення до сусідньої країни? Чому відразу не заявив про вбивство до міліції та не почав вимагати покарання винних?

Я можу переосмислювати інтерв’ю Ярмольника десятки разів, але до цього часу не здатен осягнути, як таке можливо: сам Леонід Ярмольник знає, що каже неправду, ведуча в студії — я майже переконаний у цьому — також розуміє, що її співрозмовник бреше, але при цьому ніхто нічого не робить, щоб зупинити цей ідіотський фарс.

Подібна історія виглядала б комічною, якби більшість росіян не вірила в розповіді ярмольників.

Із того часу безпідставний і хворобливий потяг росіян до викривлення реальності — коли брехню доведено до абсурду, але більшість, а також сам оповідач, продовжують у неї вірити — я став називати синдромом Ярмольника.

4

До створення та поширення брехні про Україну долучилися не лише загальнонаціональні російські канали, діячі російської культури, російські науковці та політики, але й одне із найважливіших урядових відомств Росії — Міністерство закордонних справ. Я вже писав на початку цієї книги, що більшість повідомлень російського МЗС щодо Євромайдану (а згодом і подій на сході України) була напрочуд алогічною. На окрему книгу заслуговують спроби МЗС РФ виправдатися через порушення Будапештського меморандуму та пояснити, чому так сталося, що ядерна держава напала на країну, яку два десятиліття тому сама ж зобов’язалася захищати.

Нижче наведено один із прикладів викривлення фактів основним дипломатичним відомством Росії. 24 березня 2014 року МЗС РФ на своєму сайті опублікувало офіційний коментар із приводу нібито пограбування потяга Москва-Кишинів на території України. Наводжу текст повністю мовою оригіналу:

«На Украине, похоже, возрождается анархия начала XX века.

К ужасу пассажиров поезда № 65 Москва — Кишинев, который совершил остановку на вокзале в г. Винницы 21 марта, в пассажирские вагоны вошли люди в форме украинской повстанческой армии и занялись