Читати книгу - "Наосліп, Ерін Кас"

Софія

Не знаю, що мною керує, але мовчки киваю та відчиняю дверцята автомобіля. Саша виходить за мною, забираючи пакунок з ліками. Знаходжу ключі у сумці, відчиняю хвіртку. Жодного разу я не запрошувала до себе в гості хлопців. Ніколи не заводила до своєї кімнати, бо не мала аж таких відвертих стосунків.

Все здається дивним сном, що сниться мені вже декілька місяців, починаючи з нашого знайомства телефоном. Біля літньої кухні починає гавкати пес, що відповідально несе охорону. Коли батьки йдуть у нічну зміну, завжди відпускають його вільно патрулювати територію навколо будинку. Навіть знаю, через скільки секунд він з’явиться перед нами.

— Шарік, тихо, всі свої, — гукаю, щоб він не гавкав. Швидко відчиняю двері будинку й пропускаю Олександра першим.

— Оце Шарік? — дивується він, коли бачить нашого охоронця — німецьку вівчарку. Вмикаю світло й зачиняю двері, поки Шарік теж не завітав у гості, бо з того розгону, що він набрав, саме це й збирався зробити.

— Я називала його, коли він був маленьким, — починаю сміятися, бо зараз він зовсім не схожий на маленьке миле цуценя. — Ну…. Проходь, — махаю рукою, вказуючи невідомо куди.

Починаю згадувати, чи прибрала я свої речі, коли збиралася їхати до міста. А може, не варто запрошувати чоловіка до своєї кімнати, бо це виглядатиме якось негарно? Краще посидіти у вітальні й випити чаю? О, чай!

— Чаю вип’єш? — радію, що в голові ще залишились хоч якісь нормальні думки.

— Не відмовлюся. Обід сьогодні я пропустив.

— О, то ти голодний? У мами є голубці, вона мені готувала у гуртожиток. Якщо, звісно, ти таке їси, — розумію, що ляпаю все, що спадає на думку, але від хвилювання не можу втриматись.

— А ти гадаєш, я їм тільки лобстерів і фуагра? — хмикає й роззувається. — З задоволенням скуштую домашню їжу. Якщо ти приєднаєшся до мене.

— О, ні. Я не голодна, бо Лера цілий день годувала мене і поїла різними чаями.

— Хто така Лера? А, та дівчина з клубу? Вона живе з вами?

— Так, ми дружимо з минулого року, коли заселилися до гуртожитку.

— Чудово мати друзів, — говорить, проходячи за мною на кухню.

— Я вважаю, що життєво необхідно мати друзів. У тебе не так?

— Не можу сказати, що готовий комусь повністю відкритися й розповісти про свої плани. Я не надто довірливий, а бізнес не любить балачок.

— В цьому ви схожі з Лією, — усміхаюсь. — Вона ніколи не радиться, а повідомляє, куди й коли ми йдемо.

Зазвичай, ми вільно поміщаємося на кухні утрьох, коли вечеряємо, але з Сашею мені стає мало місця. Я постійно натикаюся на нього й опиняюся надто близько. Дістаю каструлю з голубцями, кладу декілька на тарілку й ставлю до мікрохвильовки. Саша сидить за столом й уважно стежить за моїми діями. А я вже починаю звикати до палаючих щік.

— Чай, каву? — порушую тишу, що утворилась на кухні, і дивлюсь на чоловіка.

— Краще чай. Відчуваю себе особливим гостем, стільки турботи, і вся мені, — додає яскравості моїм щокам.

— Ти теж турботливий, — буркочу, відвернувшись до плити.

Поки Олександр їсть, я йду до кімнати й перевіряю, чи все там гаразд. Потім заливаю чай та сідаю навпроти нього.

— Дякую, — відставляє він тарілку. — Твоя мама чудово готує, сто років не їв такої смакоти.

— Мені приємно, але я не зможу їй такого передати, бо…

— Не скажеш, що у тебе був гість, — одразу розуміє й продовжує моє речення.

— Так, — киваю. — Якби вона тебе побачила, то була б шокована й подумала те, чого немає.

— Що саме? — робить ковток чаю.

— Що я привела додому кавалера, бо раніше не запрошувала у гості чоловіків.

— І все? Але це хіба проблема?

— Мабуть, так, бо це неправда. А ще сказала б, що ти надто дорослий для мене.

— Знаєш, що мені подобається в тобі найбільше? — питає неочікувано, без тіні усмішки на обличчі.

— А тобі щось в мені подобається? — гублюся й нервово усміхаюсь.

— Твоя щирість. Можливо, все це через вік, але чути ось такі правдиві і навіть наївні відповіді неабияк приємно.

— Ти хочеш сказати, що я наївна?

— Так, — знизує плечима. — Не скажу, що це добре. З усіма такою бути не можна, але в цьому і є твоя особливість. Не знаю, чому, але зараз ти соромишся мене, не говориш відверто все, що думаєш. Телефоном це була трохи інша Софія. Ти підкупила мене цією наївністю, і тепер я потребую її, як свіжого повітря. Якщо ти досі ставиш собі питання, чому я тут і чому не даю тобі спокою, я можу відповісти на твої питання.

— Я маю боятись почутого? — питаю, зачарована його довгою промовою. Кожне гарне слово про мене знаходить відгук у моєму серці.

— Не знаю. Дивлячись, що ти сама відчуваєш, коли ми спілкуємось.

— Чому? — не витримую, бо страшенно цікаво дізнатись правду.

— Бо ти подобаєшся мені, — відповідає спокійно, а в мене всередині перевертається все від цих слів. Я просто не знаю, що сказати. Сиджу й не знаходжу відповіді. Роблю ковток чаю, щоб промочити горло, але чоловік, схоже, й не чекає на мою відповідь. — Не проти, якщо я ще побуду в тебе?

— Ні, не проти, — хитаю головою, бо не хочу, щоб він йшов. Мені так цікаво з ним говорити й дізнаватися щось нове. — Може, подивимось фільм?

— Як скажеш, — знизує плечима й підводиться.

Йде за мною до вітальні, сідає на диван. Не знаю, як живе він, але у нас не дуже великий будинок, та, попри те, в мене своя кімната і нам місця вистачає. Вмикаю телевізор й починаю перемикати канали у пошуках чогось цікавого, але на екрані одні шоу.

— Забула взяти ноутбук з гуртожитку.

— Можу привезти, але не завтра, бо маю багато справ.

— Ні, не потрібно. Не думаю, що я так довго сидітиму вдома.

— Ми забули про ліки. Їх потрібно випити, — підводиться й повертається на кухню. Від його турботи всередині розливається тепло. Приходить з пакунком і починає роздивлятися різноманітні пігулки та сиропи.