Читати книгу - "Досить Катрін"

— Дика свиня — надзвичайно небезпечне створіння. Не даремно її називають «ведмедем-гризлі бідняка». Я особисто полюю без собак, натомість переслідуючи здобич, як робили індіанці. Але Чейз і Фултон віддають перевагу полюванню з собаками, це також добре. Хоч там як, ми повинні пам’ятати, що це небезпечний спорт.

«Еге ж, — подумав Колін, — у нас рушниці, а у свиней — рила. Справді, небезпечно».

— Ці свині — паразити, навіть уряд так говорить, і їх треба викорінити. Зазвичай я кажу, що вдень вислідити дику свиню складно, але ми тут давно не полювали, отож маємо прекрасний шанс. Я беру Коліна й Гассана (в його вимові це прозвучало як «Хасіна») і ми підемо на плато, пошукаємо слід. Ви можете розділитися, як хочете. Але пильнуйте й не легковажте небезпекою від диких свиней.

— А по яйцях можна стріляти? — запитав ЗАД.

— Ні, не можна. Якщо влучити вепру в тестикули, він нападе, — відповів Лайфорд.

— Боже, тату, він жартує. Ми знаємо, як полювати, — сказав ЩОК, і Колін тільки зараз збагнув, що вони з Лайфордом родичі.

— Ой, синку, мені неспокійно, що доводиться відправляти тебе самого з купою невігласів.

Потім він говорив іще якісь нудні речі, щось на кшталт які кулі використовувати в дубельтівці й чому обидві цівки завжди слід тримати зарядженими. Зрештою домовилися, що Ліндсі зі ЩОКом ідуть разом до спостережної вежі на дереві, біля місця підгодівлі, що б воно там не значило, а ЗАД із КОЖУТом вирушають в іншому напрямку з милою, цілком миролюбною лабрадоркою. Кетрін залишається в таборі, бо вона відмовляється полювати з етичних міркувань. За сніданком дівчина розповіла Коліну, що вона вегетаріанка.

— Я вважаю, що це просто злочин, — сказала вона про полювання на кабанів. — Хоч ці кабани такі жахливі. Диких свиней взагалі б не було, якби ми не тримали у загонах стільки «домашніх» на їжу.

— Я подумую про те, щоб стати вегетаріанцем, — сказав Гассан і обхопив дівчину рукою за талію.

— Тільки не худни, — попросила Кетрін, і вони поцілувалися просто перед Коліном, який досі не міг повірити, що все це відбувається насправді.

— Ну, хлопці, — сказав пан Лайфорд, доволі сильно ляснувши Коліна по спині. — Готові до першого полювання?

Колін неохоче кивнув, помахав на прощання Ліндсі й іншим і пішов разом із Гассаном, оранжевий жилет якого не сходився на грудях. Вони почали спускатися схилом навмання, просто прокладаючи собі дорогу крізь чагарник.

— Починаємо з пошуку підкопів, — пояснив Лайфорд, — місць, де свині перерили землю своїми довгими іклами.

Він говорив з ними так, наче їм було по дев’ять років, і Колін навіть подумав, що пан Лайфорд вважає їх молодшими, ніж вони є насправді, та в цей час чоловік повернувся до них із бляшанкою жувального тютюну й запропонував кожному взяти по понюху. Обидва чемно відмовилися.

Протягом наступної години вони майже не розмовляли, бо «дикі свині можуть лякатися людського голосу», як застеріг Лайфорд, так наче дика свиня не лякалася б будь-якого іншого голосу, хоч би й марсіанського. Вони повільно просувалися лісом, скануючи поглядом землю в пошуках підкопів. Рушниці несли, опустивши дулом у землю, одна рука на ложі, друга упрівала, стискаючи цівку. Нарешті Гассан щось побачив.

— Пс, пане Лайфорд, — прошепотів Гассан, показуючи на невеличку ділянку землі, безладно пориту. Лайфорд став на коліна і ретельно вивчив її. Потягнув носом повітря. Занурив палець у землю.

— Ти знайшов підкоп, Хасіне, — сказав він. — І свіженький. Так, кабан тут був недавно. Тепер ми його вистежимо.

Пан Лайфорд пришвидшив ходу, і Гассан намагався не відставати. Лайфорд знайшов іще один підкоп, потім ще один, і був певен, що йде по сліду, отож далі побіг підтюпцем, аж рушниця двигтіла в його руках, наче древко прапора у прапороносця. Протримавшись хвилин п’ять у такому темпі, Гассан повернувся до Коліна зі словами:

— Господи, я більше не можу!

І Колін погодився:

— Я теж.

Обидва покликали:

— Пане Лайфорд!

Той обернувся і зробив кілька кроків назад, до них.

— Що таке, хлопці? Ми йдемо по сліду. Ще трохи — і побачимо кабана, я відчуваю це.

— Можна трохи повільніше? — запитав Гассан. — Або трохи перевести подих? Або перевести подих і потім іти повільніше?

Лайфорд зітхнув.

— Хлопці, якщо ви не сприймаєте серйозно полювання на диких свиней, я можу просто залишити вас тут. Ми напали на слід, — прошепотів він збуджено, — і зараз не час розпускати нюні.

— Гаразд, тоді, може, краще залиште нас тут, — запропонував Колін. — Ми, типу, будемо захищати тил, якщо кабан обійде вас ззаду.

Пан Лайфорд здавався дуже розчарованим. Він стиснув губи і сумно похитав головою, наче вболівав за пропащими душами, які не бажали виснажувати свої тіла в погоні за дикими свинями.

— Гаразд, хлопці. Я повернуся по вас. І тоді вам доведеться допомагати мені нести величезного кабана.

Він рушив, тоді зупинився і витяг свою жерстянку з тютюном.

— Ось, тримай, — прошепотів він, простягаючи її Коліну. — Боюся, щоб свиня не внюхала.

— О, дякую, — сказав Колін, і Лайфорд повернувся на дистанцію й побіг лісом у пошуках нових, свіжіших підкопів.

— Що ж, — сказав Гассан, опускаючись на повалене дерево. — Було весело. Господи, я й не думав, що на полюванні треба так багато ходити. Мені більше імпонує спосіб Ліндсі — сидіти на дереві, пильнувати й чекати, поки кабан сам прийде.

— Так, — сказав Колін неуважно.

— Слухай, ти взяв диктофон? — запитав Гассан.

— Так. Для чого?

— Дай.

Колін витяг диктофона з кишені й простягнув йому. Гассан ввімкнув запис і промовив, імітуючи «Зоряний шлях»:

— Бортовий журнал. Зоряна дата 9326.5. Полювання на диких кабанів — надзвичайно нудна штука. Я, мабуть, подрімаю трохи, а мій чудовий напарник із планети Вулкан маякне мені, якщо наблизиться надзвичайно небезпечний дикий кабан.

Гассан повернув диктофон Коліну, сповз на землю і приліг, примостившись під поваленим деревом. Наостанок промовив із уже заплющеними очима:

— Оце — найліпше полювання.

Колін якийсь час посидів, спостерігаючи, як вітер смикає дерева, а над ними пропливають хмари, і зрештою його думки полетіли далеко. Їх напрямок був передбачуваний — він засумував за Нею. Вона досі була в таборі, а там не дозволяли користуватися мобільником, принаймні торік було так. Але про всяк випадок він витягнув телефон із глибокої кишені камуфляжних штанів. Зв’язок, на диво, був, але пропущених дзвінків не було. Він подумав, чи не подзвонити самому, але вирішив, що не варто.

Він подзвонить, коли закінчить Теорему. Це повернуло його думки до Теореми і, здавалося, нездоланної Аномалії