Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Ні, ну я знала, що їдемо в Кончу Заспу, де бідні не живуть, але таку халабуду в стилі «невеличкий палацик» реально не чекала побачити. Квіточки, газончики, дикий і недикий виноградик, альтанка в китайському стилі, гаражик… два. За межами гаражика мотоцикл стоїть, велосипед. Мама моя дорога… До речі, мама моя дорога  теж рота роззявила, і щелепа так трошки теліпалася від виду того, як деякі живуть. А деякі, між іншим, Роман Павлович, зараза така. Нехіло так дядька розкрутився. Невже завдяки туристичній фірмі? Да не повірю! Чимось ще таємно заправляє.

Блін, Нінка. Я їй шалено заздрити починала. Крутий мужик: фірма, тачка, дача, як палац. Характер, правда, паршивезний у її Ромео, але вона його все життя знає, звикла й навіть закохалася. Я бачила, як  вона вміє рулити ним. Машину, блін, не може рулити, іспит ніяк не здасть, а Ромичем так рулить, що кожній дай Боже так уміти. Танком же теж можна навчитися керувати, коли знати як і враховувати увесь його функціонал. А це ще між ними інтиму не було, що тоді почнеться, тушіть світло й ховайтеся по закапелкам. Те, що дядько темпераментний, неозброєним оком видно ж.

 Краще б я вдома посиділа. І от не хотіла туди їхати, бо ані я у захваті не була від зустрічі з Романом Павловичем, ані він від споглядання мене, сподіваюсь. Моя інтуїція, а вона у мене налаштована, як надсучасна система геолокації, не шепотіла, а верещала дико: «Не прись! Пожалкуєш!» Так ні, Нінка почала нити, що скучно їй одній, мамка – що так не пристойно, а тато Нінчин коротко, як в армії генерал, скомандував:

—    Температури нема? Значить – одужала. Ноги в руки – і з нами! А то шашлики пропустиш і тортика не привезем…

І все, шлунок, падло, узяв верх здоровому глузду, і я поскакала, як дика лань (це щоб зайвий раз себе козою не обзивати), збиратися в гості на дачу до Тітова Романа Павловича.

Думала, що б його одягти на такий майже родинний тусняк? Вирішила не заморочуватися – нап’ялила розтягнений блакитненький светрик, у якому одне плече якось весь час оголюється. Нічого,  у ліфчику замінила бретельки на прозорі – нормальок! Під мої улюблені рвані-драні джинси в обліпочку отруйно-лимонного кольору кросівки з блискучими метеликами були те, що треба! Ідеальний лук для паті з шашликами на природі. Для дачі годиться. Ага, це я так недовго думала. Як побачила Нінку, трошки потухла.

—    Сеструха, а ти куди зібралася? Може б ще вечірнє платтячко  одягла? – гардероб у Нінки завжди був шикарний, але ця суконька з  черевичками на високій шпильці для заміського пікніка – рідкісний випєндрьож. Видно, Ніна подивилася на мій прикид, оцінила ступінь свого модельного луку й пішла перевдягатися.

    От тепер ми дві красуні у драних джинсах і у розтягнених светриках з одуренним макіяжиком і чорт зна чим на голові, але точно не зачісками, стояли перед  господарем  минізамку Романом Павловичем, одягненим у свій парадно-вихідний спортивний костюмчик, і дурнувато посміхалися. Ні, він нічого відносно нашого видончику не сказав, але так подивився з ніг до голови, немов повію оцінював. Блін, я себе роздягненою відчула. Нінка зашарілася й втекла вглиб саду. Їй гарно, вона тут усе знає, особливо, де можна заховатися.

Я думала, Роман Павлович мене своїми очима спопелить. А голос… Де б його сховатись? Нінка швиденько повернулася й вирішила проблему.

—    Я покажу Тані та її мамі  твою хатку? Все одно ти жінок до шашликів не підпустиш, - мамка відмовилася пертися до хати, вона від саду очманіла, у альтанці усілася – по обличчю видно –  думає, що в раю.  А даремно. Палацик здається з вулиці невеличким, а всередині – нічого так. Симпатична вітальня з купкою техніки, кухня, кабінетик із зачиненими дверима і сходи  кудись нагору.
—    А чо там? – мене ж завжди нагору тягне, як дурнуватого альпініста. Ну заперся, а що далі? Дивитися униз і радіти, що ти вище від усіх? Ото так і я.
—    Там спальні дві й бібліотека, - пояснила Ніна.
—    Дві? А чо так мало? Однією ніяк не обходиться? – натякнула на жиробесію її хрещеного.
—    Ніяк. Одна для господарів, а друга для гостей. Ми часто в гості приїздили, особливо на свята чи вихідні, то й ночувати лишалися,- пояснила Ніна.
—    А бібліотека? Він що, читає?
—    То його дружина Свєта любила книжки. З Петрівки не вилазила. Пів зарплати завжди йшло на книжки. Хобі таке у неї було.

Нінку швидко припахали носити в альтанку тарілки, стаканчики. Я трошки допомогла, але чарка з рук одна впала, то мене попросили руки ні до чого не притуляли. Ходила, квіточки нюхала й апетиту набиралася, поки чоловіки шашлик смажили, а Нінка з мамкою салатик кришили.

Поседеньки за столиком  вийшли смачні та приємні. Говорили переважно  дорослі. Розмови велися навколо майбутнього весілля моєї мамки й Нінчиного татка. Роман Павлович усе випитував, куди вони хочуть на медовий місяць поїхати-полетіти: на Кариби, на Мальдіви, до Єгипту чи куди поекзотичніше? Вибирали ресторан, стиль, тамаду. Потім згадали про великий провал Нінки. Так, катування Нінки я не могла витримати, тому  відпросилася наче у вбиральню, а самій страх, як цікаво, які спальні на тому другому поверсі, яка бібліотека? Поперлася. Спочатку для розігріву апетиту пішла дивитися  бібліотеку. Да ну ідіть наліво! Це що? Домашня бібліотека? У нас в універі менша. А як книжки одуренно в стелажах розставлені. Не встигла  щелепу підібрати, а переді мною спальня… У рожевих тонах. З  м’якеньким килимком, великим ліжком. Цікаво, це для гостей чи господар тут спить? Коли заперлася у сусідню, зрозуміла – тут господар  спить, бо скрізь незграбно розкидані речі. У всьому будинку порядок зразковий, наче вилизав хто язиком, аж блищить неприродньо, а тут – творчий безлад. І ліжко незастелене, розбурхане.

  І треба ж мені було не встигнути втекти з тієї спальні. Спочатку я почула його незадоволений голос, потім тріск дерев’яних сходів, а далі й двері  грюкнули. Коли грюкали двері, я вже запхала своє цікаве тіло під ліжко, тому могла бачити лише  чорні  черевики, що пройшлися по килимку, зупинилися біля ліжка, потім трохи віддалилися до вікна.  А ще я чула розмову. Як тут не почуєш, коли Роман Павлович майже кричав: