Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    У тата із Свєтою скоро народиться маля, у Таньки теж. А так би разом діти зростали, гралися разом. А я потім буду ходити, на них дивитися й плакати. Ти ж не хочеш, щоб я була нещасною?

— Не переконала! – тримався, як скеля.

—    Чим менше вік мами, тим легше виносити, народити й часу на виховання буде більше. Ти будеш чудовим татком, я знаю….

—    Переконала, - все, скеля впала, здався. 

—    Університет? – спрацювали запобіжники.

—    Подвинеться!

—    Твій тато?

—    Вгамується і зрозуміє.

—    Твій організм замалий. Пологи – це складно!

—    З роками буде ще складніше. І ти станеш старшим. Дитя мало народити, його треба встигнути виховати, - добила остаточно.

Я думала, що тато не помітить, що я не п’ю вина, обмежуючись лише компотиком. Та й від їжі, чесно кажучи, серйозно вернуло. Таня апетитно плямкала,  а я лише виделкою в тарілці колупалась. Коли  пішла в кухню начебто  за  десертиками й задивилася  на  красивий феєрверк за вікном, згадала попередній Новий рік, який подарував мені й тату родину, отой шматочок, якого не вистачало для повної гармонії.

—    Доця, шо не так? Ромка тебе тиранить? Скучаєш за домом? – батько підійшов тихо ззаду, як заправський шпигун.- Не бійся, тато  порішає цю проблему!

—    Рома мене любить, тату, скільки можна говорити? – ледве що, тато зразу шукав проблему в Ромі.

—    Але щось же не так? Я ж не сліпий! – авжеж, приховати не вийде, зрозуміла, колись –таки мала сказати.

—    По-перше, пообіцяй не сваритися,- почала я дипломатичну місію.

—    Уже цікаво. Не здала  сесію? Оце твоє заміж  до чого доводить. А якби не спішила, то готувалася б до іспитів, а не  витрачала час на супи та борщі! – понеслось…

—    Здала, тату. І бали у групі найвищі, - трошки розчарувала.

—    Тоді шо? Машину розтрощила? То розкажи чоловіку, які дороги криві, повороти дивні й водії геть через одного або п’яні, або вкрай пришелепкуваті.  Він тобі ту цяцьку купив, нехай розгрібає. Ти - жива і здорова, а та розмальована шкарабанка мені по фіг,- да що ж таке, знову Рома винен.

—     З машиною усе гаразд.  Просто ти скоро дідусем станеш!

—     Я вдуплився вже. Таня нам давно вдовбала, що  Богданчику компанію готують. Ти ж в курсі, їм на УЗО сказали, що  пацан.

—    Компанія трошки розшириться, - реакція його обличчя була красномовна.

—    Що? Я ж його просив! От зараза! Ро-ма!!! – і почесав назад до зали, а я за ним.  – Ти обіцяв, що вона довчиться!  Дитині  лише ж дев’ятнадцять рочків! – голосив тато.

—    Лілі було стільки ж, коли Ніна народилася,- нагадав Рома, чим роздраконив батька ще більше.

—    Я тебе, як людину просив! Уб’ю!  - дякувати, стіл заважав батьку  наперти на  Рому усім своїм агресивно налаштованим тілом.

—    І вона просила!  Сєрий, полізеш битися – дам здачі! – попередив Рома.  Батько намагався добратися до Роми з одного боку, але Рома вправно виліз з-за столу з іншого.

—    Я й забув, Ніна ж попросила, а Рома – зробив!  Кого, якщо не секрет? Онука чи онучку?

—    Поки що узі не показує стать. Рано. Але показує, що двоє… - саме вирвалося у мене з рота.  Це як гранату бахнули.

—    Ро-о-о-о-ма, ти зовсім охренів? Що вона буде  робити з двома? - тато зблід і попер диким носорогом на  Рому. Отело озвірєло!

—    Серьога, МИ будемо робити. Виховувати. Вона не одна. Є тато,  бабусі, прабабуся вже взялася в'язати пінеточки, - все це Рома говорив на ходу,  встромивши  прудко ноги в чоботи, схопивши дублянку  й тікаючи  з хати, бо батько  розійшовся не на жарт… Я теж схопила шубу в одну руку, чоботи - в іншу  й вибігла за чоловіком, встигнувши вскочити у ліфт, що зачинявся.  Одягалася уже в ліфті. Відсапалися у машині.  Задоволено перезирнулися й  розтягли у посмішці задоволені  пики.

—    А ти казала- нереально і сказати, і не бути побитими, - радів Рома, заводячи машину.

Судячи з того, як ми відзначали Новий рік, то наступний  мав бути веселим!

P.S. Нам двійнят на горизонті було мало, наша родина поповнилася ще на одну няшну істоту. Я випросила у Роми завести маленького песика. Ну, він тимчасово маленький, а через декілька місяців буде схожий на ведмедика. Порода – ньюфаундленд.  Поки що такий чорненький колобок. Назвала Боніфацієм. Я і мама Ромина називаємо песика Боніком, а Рома – Факом))) Чомусь на Ромине відгукується краще… Коли Рома зве його на прогулянці – пів кварталу регоче, частина витріщається, бачила, як деякі крутили пальцем біля скроні…. Отак і живемо…Усі думають, що ідіоти, а нам добре)

                                                                                   ФІНАЛ

Якщо не хочете прощатися з героями, запрошую  до читання  історії тернистого, але кумедного шляху становлення  Тетяни Кутузової  письменницею. Роман "Укушена музою"

Кінець