Читати книгу - "Справа Сивого"

Зустрілися на залізничному вокзалі. Сєдов мав із собою старорежимний саквояж із речами, Клим поклав запасну сорочку до портфеля, так що той одразу став солідним і гідним поваги перехожих.

У купе Клим із Сєдовим застали попутника — довговидий чоловік у круглих окулярах читав книжку, примостившись біля вікна. Про справи не поговориш.

— Добридень, — привітався Шпакуватий і зайняв місце навпроти. Сєдов умостився ближче до дверей, витягнувши свої худі ноги.

— І вам, — чоловік відклав книжку на столик. — До Харкова?

Клим кивнув.

— Значить, разом поїдемо, — усміхнувся попутник.

— А ви, прошу вибачення, до столиці у справах? — запитав Сєдов.

— До столиці, — якось не дуже весело всміхнувся чоловік. — Та це вже кажуть, нібито у Києві буде столиця.

— Але органи влади ще не переїхали, — зауважив Клим. — А столиця там, де влада.

— Правда ваша.

Клим скосив очі на книжку, що лежала перед ним. «Романи Куліша». Віктор Домонтович[94]. Домонтович, десь він уже чув це прізвище, може, від Марусі, вона любить різних письменників.

— Цікаво пише? — кивнув Клим на обкладинку.

— Дуже цікаво, — охоче підхопив чоловік, — Знаєте, Віктор спробував почати твори Куліша через призму кохання автора до жінок, тому, власне, й назвав її «романи». Двозначний термін — романи й романи. Домонтович взагалі любить всілякі ребуси. До речі, він наш, катеринославський. Ви ж із Катеринослава?

— З Дніпропетровська, — виправив Клим.

— Ну, так, з Дніпропетровська, — попутник чомусь зашарівся. — Я просто обмовився.

І раптом у Климовій голові стрельнуло — Домонтович! Точно! Це прізвище він бачив у справі Спілки визволення України. Петров Віктор Платонович, він-таки Домонтович. Народився у Катеринославі. По справі проходив свідком, відбувся звільненням з роботи. Клим мимоволі підібрався, очі його звузилися.

— Вас, пробачте, як звати? — запитав він.

— Василем, — попутник спробував усміхнутися. — А вас?

Клим уточнив:

— А прізвище?

— Чапля, але писав я під псевдо Чапленко[95].

Василь Чапленко, письменник, проходив по справі СВУ, вирок — 7 місяців, — одразу пригадав Шпакуватий.

— Ми з вами знайомі? — дещо боязко уточнив попутник.

Клим зрозумів, що своєю увагою може злякати чоловіка, і дещо змушено розтягнув губи у посмішці:

— Здається, я читав ваші книжки.

— Ну, книжки, це надто гучно сказано, — Чапленко знову почервонів, але тепер уже від звичайного письменницького марнославства. — Я переважно друкувався у журналах і газетах. Але одна збірочка таки вийшла. «Малоук» називалася.

— От її я і читав, — упевнено заявив Клим.

Сєдов, який сидів із відстороненим виглядом, прокашлявся:

— А ви, пробачте, до Харкова у справах?

Чапленко зітхнув. Він дещо розслабився, як кожен письменник, коли зустрів читача, і очі його припинили бігати.

— Так, роботу шукаю. Мене ж, знаєте, судили, а нині це не найкраща рекомендація.

— Судили? — звів брови Сєдов.

— Так, я навіть відсидів більше півроку. Але згодом влаштувався на робфак і гадав, що це вже справа минулого, проте...

— Не беруть на роботу? — Сєдов переплів свої довгі пальці і поставив лікті на коліна.

— Не беруть, — зітхнув Чапленко. — Я вже у Юзів... тобто Сталіно пробував, і в Луганську. Може, поза Україною пошукаю, де не знають, що таке СВУ.

Він знову рознервувався і видобув з кишені пачку цигарок.

— Пригощайтеся.

Клим не курив, а Сєдов, який ніколи не відмовляв собі у цьому задоволенні, раптом закрутив головою:

— Пробачте, не зношу тютюнового диму.

— Зрозумів, — Чапленко дістав цигарку й підвівся. — Тоді я вийду в тамбур.

Щойно двері купе зачинилися, Клим схопив зі стола книжку і тицьнув її Сєдову:

— Дивіться!

— На що?

— На автора! Домонтович, він же Петров, проходив по справі СВУ, але викрутився. А цей Чапленко відсидів сім місяців. Це одна організація, розумієте? Єфремов, Біднова, оцей Чапленко, Домонтович. Розумієте?

Сєдов відкинувся на жорстку стінку купе.

— Климе, я дуже ціную ваш азарт, але якщо ви будете так свердлити очима підозрюваного, він втече на найближчій станції.

— Ну, як ви не розумієте? Це ж ті самі люди, що нам потрібні!

— Розумію, — Сєдов розплів пальці та поправив пенсне. — І розумію, що у вас добра інтуїція та молода пам’ять. Але цього не досить, щоб працювати слідчим. Слідчому ще потрібні витримка та обережність, уміння про все розпитати, не злякавши клієнта.

Від цих слів Климові стало ніяково. І справді, він мало не переполошив цього Чапленка — якби не вчасно згадана тема літератури, невідомо, чим могло закінчитися.

А Сєдов продовжував:

— І взагалі нам із вами потрібна легенда для подальших розмов.

— Легенда? — не зрозумів Клим.

— Так, легенда. Версія, якщо хочете. Чому ми розпитуємо, чому цікавимося.

— Ну так зрозуміло чому, — знизав плечима Клим. — Бо працюємо у ДПУ.

Після цих слів Сєдов захихотів сухо і зверхньо.

— Климе! — сказав він, відсміявшись. — Запам’ятайте на все життя. Слідчий — це остання людина, якій говорять правду. Правду говорять священику, сусідові, журналісту, навіть катові на шибениці, але слідчий ніколи не почує правди за власним бажанням підозрюваного. А тому, — він підняв свого довгого пальця, — потрібна легенда, яка б виправдовувала нашу цікавість до всього.

— Легенда, — Клим почухав за вухом. — А яка ж може бути легенда?

— Ну, наприклад, що ми працюємо в газеті, — запропонував Сєдов.

— Точно, в обласній газеті «Зоря», — підхопив Клим. — Вони скрізь ходять і розпитують.

— От бачите, значить, і ми будемо ходити і розпитувати.

Коли Чапленко повернувся з перекуру, Клим звівся на ноги:

— Мене звати Клим Шпакуватий, а це, — він вказав на Сєдова, — Веніамін Купріянович Сєдов. Ми працюємо в газеті «Зоря».

— Дуже приємно, — Чапленко потиснув простягнуту руку. — І я колись там працював, до всіх цих подій. А що, Михайло Дубовик[96] іще пише для вас?

Клим розгубився, не знаючи, що сказати, але на підтримку прийшов досвідчений Сєдов.

— Ми з іншої редакції.

— Театральної? — уточнив Чапленко.

— Театральної, — погодився Сєдов. — І готуємо статтю до дня народження Еварніцкого.

—