Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лексикон націоналіста та інші есеї" автора Микола Юрійович Рябчук. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 47
Перейти на сторінку:
— він рі­зко звернув у провулок. Я спершу подумав був, що він до­гле­дів та­ксі — ці­лком непо­га­на розв’язка в тій си­туа­ції. Про­те, з’ясувало­ся, він до­гле­дів щось ці­лком інше — від­чи­нену крамни­цю, де мо­ж­на бу­ло при­дбати си­га­рети.

«Наві­що ти стільки ку­риш?» — запи­тав я докі­рли­во.

«Знаєш, — від­повів він, — мій друг Ві­ктор Ки­та­стий не ку­рив, не пив, ре­гу­ля­рно за­ймався спортом… Так і помер — граю­чи в баске­т­бол…»

Не ми­ну­ло й пів року, як Джим наздо­гнав Ві­ктора, поме­рши так само раптово — при­ймаю­чи чи то м’яча, чи то бу­ла­ву з рук го­ло­вно­го роз­поря­дни­ка і суд­ді на­ших по­цейбі­чних ігор.

травень 2004

Кі­нець однієї епохи

Здає­ться, це трапи­ло­ся 13 сі­чня 1972 року, на «старий» Новий рік. До мо­го поме­шка­н­ня на Кавалерійській, де я жив із бать­ками, хтось застукав, я від­чи­нив і поба­чив Га­лю — вона бу­ла не сама, трохи од­далік стояв її шва­ґер, чо­ло­вік її мо­ло­д­шої сестри. Перше, що вона мови­ла чи, рад­ше, ви­ди­хну­ла, бу­ла роз­па­ч­ли­ва фраза: «Гри­цька зааре­штували!»

Не ті­льки у Львові, а й по всій Украї­ні, виявля­є­ться, то­го дня про­йшли об­шу­ки й аре­шти. Га­ля вже знала, що забрали її близьких сусі­дів — Сте­фа­нію Шабатуру та Іри­ну Кали­нець. Ігоря Кали­нця у той час не бу­ло вдо­ма, тож йо­го до­ля ли­шала­ся неви­значе­ною. У Гри­горія Чу­бая після ці­ло­ден­но­го шмону забрали якісь рукопи­си, кни­ги, примі­рник на­шо­го спільно­го сам­ви­давно­го альманаху «Скри­ня», який ми не встигли навіть нале­ж­ним чи­ном роз­ти­ра­жу­вати, а та­кож пере­фо­то­графовану кни­гу Донцо­ва, що, власне, й бу­ла, за сло­вами Га­лі, єдиним сер­йозним «ком­прометую­чим мате­рі­алом», ви­ло­вле­ним у їхньо­му до­мі каге­бе­шни­ками.

Ми не мали ча­су на довшу роз­мову — вона му­си­ла бі­гти попереди­ти інших знайо­мих та друзів, я теж му­сив квапи­ти­ся зі­брати пі­до­зрілі папери, — хоч замість то­го, щоб зразу їх зни­щи­ти, поніс пізно вве­че­рі до прия­теля, далеко­го від усіх цих справ, про­те досить сміли­во­го й чесно­го, щоб не від­мови­ти в та­кій дрібній, як йо­му здавало­ся, послу­зі. Кри­ї­вка справді вияви­лась надійною, хоч усе це не мало сут­тє­во­го значе­н­ня. Ка­ґе­бісти ло­ви­ли вели­ку ри­бу, при­бе­рі­га­ю­чи для дрібно­ти інші засоби впливу.

Я ще не знав тоді, що на поча­тку 1972 року закі­нчи­ла­ся певна епоха в історії Украї­ни, украї­нської лі­те­ратури і — що, мо­ж­ли­во, найтрагі­чні­ше — в жит­ті само­го Гри­горія Чу­бая.

Ми по­знайо­ми­ли­ся з ним навесні 1970 року в поме­шкан­ні Іри­ни Кали­нець, ко­тра пра­цю­вала бібліо­текаркою в тій самій школі, де я на­вча­вся, і з якою ми під­три­му­вали друж­ні стосу­нки після її звільне­н­ня чи, фа­кти­чно, ви­гна­н­ня звідти десь у ро­ці 69-му. Власти­во, то не бу­ли дослі­вно «друж­ні стосу­нки», бо як школяр я завжди спри­ймав п. Кали­нець як учи­тельку, шанобли­во зверта­ю­чись до неї «Іри­но Ону­фрі­ї­вно», і сама вона теж охоче грала цю роль, намага­ю­чись бу­ти Учи­телем — що­правда, рад­ше в біблійному сенсі, ніж совє­тсько-педаго­гі­чному.

Завдя­ки їй я по­ступово від­крив для се­бе офі­ційно до­зволе­них, хоч і не схвалю­ваних «ші­ст­деся­т­ни­ків», по­тім — напів­не-ле­га­льні пря­ші­вські ви­да­н­ня Антони­на, Вин­ни­че­нка (з роз­кі­шни­ми перед­мовами Ореста Зіли­нсько­го та Ми­хайла Мо­льнара), і вре­шті, у 70-му ро­ці, закі­нчу­ю­чи деся­тий клас, я вже мав до­ступ до «найкруті­шо­го» сам­ви­даву — від пра­ці Дзю­би й статей Чорновола та Сверстю­ка до памф­ле­тів Валенти­на Мороза, вклю­чно з «ювілейним» анти­ле­нінським фейле­тоном «Я ба­чив Магомета».

Заходив я до Іри­ни Кали­нець зде­більшо­го сам (так без­пе­чні­ше бу­ло пере­давати «нелегальщи­ну»), хоч іноді зі мною бу­ло ще двоє моїх однокла­сни­ків, яких тут не нази­вати­му з огляду на їхнє подальше щи­росерде роз­кая­н­ня в КҐБ. То­го ве­чора ми при­йшли втрьох, у Іри­ни Ону­фрі­ї­вни був якийсь мо­ло­дий чо­ло­вік богемно­го ви­гляду — з ху­сти­нкою на шиї, цуп­ки­ми ру­дувати­ми вусами й по­глядом весело­го Ме­фісто­фе­ля. Йо­го прі­звище — Гри­цько Чу­бай — ні­чо­го нам не сказало, але не­вдовзі Іри­на

Ону­фрі­ї­вна по­проси­ла йо­го щось прочи­та­ти (він ще, здає­ться, пере­пи­тав: «Що саме?» — «Ну, звичайно, “Вертеп”!») — і після перших же строф ми вже не мали сумні­ву, що перед нами поет, при­чо­му поет першо­ря­дний, мо­ж­ли­во, один із найкра­щих в Украї­ні.

Чу­бай мав чу­дову акторську ди­к­цію, він бу­квально ви­проміню­вав месме­ри­чну енергію, завдя­ки чо­му йо­го ві­рші в авторському ви­конан­ні ставали практи­чно невід­порни­ми. Ні­чо­го си­льні­шо­го від «Верте­пу» в то­гоча­сній украї­нській пое­зії я не знав — пу­блі­ци­сти­чна ри­тори­ка, яка приваблю­вала мене тоді найду­ж­че, ди­вови­ж­но по­єд­ну­валась у цій поемі з філо­со­фськи­ми, ек­зи­стенційни­ми мо­ти­вами, що я їх спри­ймав через ускладнену образність твору рад­ше інтуї­ти­вно, ніж усві­до­мле­но.

Для нас, під­лі­тків, ва­ж­ли­вим тоді був не ли­ше зміст твору, а й сам факт існува­н­ня та­кої пое­зії, та­ких поетів — як реальної альте­рнати­ви ну­дному й фа­льши­во­му офі­ці­озові, який нас оточу­вав; п’янке від­чу­т­тя, що ми не самі, що не ли­ше ми так думає­мо й так пи­ше­мо і що паралельно існує інший світ із та­ла­нови­ти­ми й чесни­ми лю­дь­ми — ці­ле братство та­ких лю­дей — це від­чу­т­тя ди­вови­ж­ним чи­ном нас нади­ха­ло й окри­лю­вало. Здає­ться, саме про це ми говори­ли з друзя­ми, поверта­ю­чись від Іри­ни Ону­фрі­ї­вни, — хоча нам на це бракувало слів: вра­же­н­ня бу­ло надто вели­ким.

Зроз­уміло, я скори­стався ми­мохідь ки­ну­тим за­про­ше­н­ням і не­вдовзі заві­тав до Гри­горія, в йо­го невели­ч­ку кі­мнату на По­гу­ля­нці, де він ме­шкав із мо­ло­дою дружи­ною в бу­ди­нку її бать­ків та з новонародженим си­ном. Ми зблизи­ли­ся ду­же шви­д­ко — він був старшим ли­ше на чо­ти­ри роки, хоч йо­го статус, і поведінка, і зовні­шність додавали йо­му ще років п’ять або й десять. Він мав ду­же глибоке й орга­ні­чне від­чу­т­тя власно­го лі­те­ратурно­го покли­ка­н­ня: був ви­дат­ним поетом і добре це усві­до­млю­вав, мало то­го сві­до­мо грав цю роль, маю­чи за ідеал Ло­рку й Аполіне­ра.

Йо­го су­дже­н­ня про лі­те­ратуру бу­ли доволі кате­гори­чни­ми, але компетент­ни­ми: він чу­дово орі­є­нтувався в нових кни­жках, пу­блі­ка­ці­ях, мав чу­дову бібліо­теку, де, крім украї­нських та російських, бу­ли та­кож ви­да­н­ня інши­ми слов’янськи­ми мовами, перед­усім польською. Він охоче пози­чав кни­ги й охоче під­казував, на які текс­ти варто перед­усім зверну­ти увагу. Завдя­ки йо­му я від­кри­вав для се­бе справж­ню лі­те­ратуру — украї­нську і зарубі­ж­ну. Він показував мені ві­рші Воробйова, Го­ло­бородь­ка, Корду­на, «Веселий цвинтар» Стуса (яко­го, вва­жав, «кия­ни» пере­хвалю­ють), «Мандрі­вку тіл» Бойчу­ка (оці­ню­вав досить ске­пти­чно), сво­го близько­го прия­теля Ми­хайла Са­че­нка й екс­центри­чно­го Ми­ко­ли Хо­ло­дно­го; він пози­чав Ка­ф­ку й Камю, Елі­о­та й Фо­лк­не­ра, він радив при­дбати російські ви­да­н­ня Кавабати і Корта­сара, які вільно ле­жа­ли тоді на при­ла­вках, бо ні­хто їх іще не знав — мода на них поча­ла­ся пізні­ше; він рі­шу­че порадив у 1971 ро­ці перед­пла­ти­ти «Всесвіт», довід­авшись, що Павли­ч­ко став йо­го го­ло­вним редактором; він, зре­штою, добре орі­є­нтувався в нових ви­ставах, концертах, ви­ставках — не­рі­д­ко ми ходи­ли на них разом,

1 ... 39 40 41 ... 47
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"