Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

як йому здавалося, зайшов занадто далеко. Тільки слово «неминучість», вимовлене нею, протверезило його. Він багато разів замислювався над цим, що його життя завжди проходить в категоріях неминучої долі. Шлюб з Беатою, наукова кар’єра, розголос, слава, багатство, втеча Беати, втрата пам’яті, довгі роки блукань, потім інтриги Добранецьких, падіння, Люція та повернення до Радолішок – усе це діялось поза його волею, це було десь записано, запрограмовано, і він не міг на це ніяк вплинути. Професор розумів, що насправді кожен його хід, кожен вчинок, кожне рішення були ніби продиктовані, ніби були наслідком таких обставин, які унеможливлювали вибір будь-якого іншого шляху. Йому завжди залишався один, нав’язаний, єдиний шлях.

«Неминучість, – думав він. – Чи у цьому відношенні я виняток, чи кожна людина вже від народження поставлена на якусь колію, яка неминуче має завести до місця, визначеного долею?.. Неминучість… А от взяти, наприклад, Омелу… Цю людину не турбують навіть найменші зусилля мислення про завтрашній день… Він просто довірився долі і дозволяє їй кидати ним у різні боки. Як листочок на вітрі. З якою ідеальною байдужістю він піддається всім змінам і виживанню, що йому накидає життя. Він навіть не думає про них».

Тепер Вільчур пригадав собі те, чого ще в дитинстві навчився у школі і що якось автоматично сприйняв як догму: людина – коваль своєї долі… Який абсурд! Безумовно, в деяких другорядних питаннях доля залишає людині свободу рішення, але ця свобода зумовлена зрештою незліченними психологічними чинниками, розшарованими і сформованими життям, тобто власне чужою, нав’язаною волею…

– Неминучість…

Скільки трагедії міститься в цьому слові і водночас – скільки спокою.

Тут дорога повернула ліворуч, і відразу за поворотом почалися перші будинки містечка.

– До побачення, панно Люціє, – сказав Вільчур. – І не забудьте, йдучи завтра до млина, зазирнути на пошту й дізнатися, чи прийшла посилка з вісмутом.

Він поцілував її руку і швидко повернувся додому, ніби боячись, що Люція знову захоче розпочати розмову. Дійшовши до млина, професор зустрів Василя, який, видно, чекав на нього. Хлопець був похмурий і стурбований.

– Ну, Василю, у тебе якісь нові турботи? – заговорив до нього Вільчур, зрадівши, що зможе відволіктися від власних думок.

– Певно, маю, пане професоре. Як же я не можу мати турбот із цією дівчиною, – відповів Василь.

Вільчур не одразу зрозумів:

– З якою дівчиною?

– Таж із Донкою.

– Що, не хоче тебе?

– І хоче, і не хоче.

– Якже це так? – поцікавився Вільчур.

– Ну, вона сказала, що вона прихильна до мене і що я їй подобаюсь, але за мене заміж не вийде.

– Не вийде? А чому ж це? Можливо, вона вже комусь обіцяла.

Василь заперечливо похитав головою:

– Ні, не те. Тільки вона боїться, що мій батько розгнівається на неї і викине з дому.

– На що він повинен гніватися? – здивувався Вільчур.

– Я теж не думаю, що розгнівається. Це вона так припускає. Їй здається: якщо батько взяв її до нас, то ніколи не погодиться, щоб вона стала моєю жінкою, що їй навіть думати про це не можна, бо вона бідна.

– Тож я раджу тобі: просто спитай батька. Не думаю, щоб Прокіп недоброзичливо дивився на неї.

Василь почухав голову.

– Саме це вона мені й заборонила. Каже, що батько розгнівається на неї за те, що мені закрутила голову.

– А ти що ж якийсь смаркач, котрий сам не знає, чого хоче? – обурився Вільчур.

– Звісно, ні, – підтвердив Василь. – Маю свій вік. І я знаю те, що без неї жити мені не хочеться.

Вільчур поклав йому руку на плече.

– Тож кажу тобі, не зважай на її заборону і поговори з батьком напряму.

– Я би поговорив, – сказав Василь. – Але пообіцяв їй, що не писну ані слова. І тепер я сам не знаю, що маю робити. Моя єдина надія – на вас, пане професоре.

– Гаразд, мій хлопче, – погодився Вільчур. – Я поговорю з Прокопом і переконаний, що він не робитиме вам складнощів.

– Я вже й не знаю, як вам дякувати.

– Не маєш за що дякувати. Адже це справа звичайна, коли одна людина допомагає іншій як може. Я поговорю з Прокопом. А тебе вітаю з вибором. Гарна і добра дівчина. А те, що вона бідна не має ніякого значення.

Василь пішов задоволений і втішений.

Однак до обіцяного втручання Вільчура так і не дійшло. А сталося так, бо події покотилися власним ходом.

Після вечері, перед тим як піти відпочивати, Прокіп Мельник пригадав, що залишив свою палицю біля містка. Вона не була якоюсь цінною – звичайний міцний дубовий кийок, сотні яких можна було вирубати у віцкунському лісі. Але Прокіп звик до неї, використовуючи роками, і не хотів зараз її втрапити. До містка попрямував стежкою і палицю таки знайшов. Повертався вже берегом ставка, бо ніч була тепла й місячна. І саме тому, що вона була місячна, на лаві під черемхою побачив дві фігури, притулені одна до одної, і зміг їх розпізнати.

Це були Василь і Донка. Прокіп на мить завагався і прискорив крок.

– Що ви тут робите? – крикнув він грізно.

Молоді відскочили одне від одного. Вони так були зайняті собою, що не помітили наближення Прокопа.

Старий мельник гнівно й суворо приглядався до них, стискаючи в руці палицю. Нарешті крикнув:

– Донко! Марш мені до додому!

Коли дівчина з опущеною головою повільно пішла, він кинув їй вслід:

– От дурна!

Василь стояв геть розгублений, скубаючи листя черемшини. Він знав, що з батьком жартів немає, і був готовий до гіршого. Справді Прокіп важко дихав, а його погляд не віщував нічого доброго.

– Я взагалі-то нічого… – нарешті обізвався Василь.

Батько гукнув на нього:

– Мовчи ти, чортове насіння! Зараз я тебе тут навчу!..

– Нехай батько… – Василь знову пробував боронитись, але замовк, бо Прокіп підняв над головою палицю.

– Зізнавайся мені тут же, чи не скривдив ти її? Але кажи правду, бо я тебе вб’ю!

Василь обурено вдарив себе в груди.

– Я б її скривдив?.. Волів би скоріш сконати.

В його голосі Мельник почув нотку щирості, але свою палицю ще не опустив.

– Присягайся, – сказав він.

– Присягаюсь!

Прокіп гучніше засопів і полегшено зітхнув:

– От чортове насіння!

Він витер спітніле чоло і важко сів на лаву.

– Батьку, ви відразу на мене з палицею, не дали нічого пояснити…

– Тут не може бути жодних пояснень! Як тобі не соромно! Такі речі під власним дахом! Зганьбити мене хочеш, щоб люди тикали на мене пальцями, щоб голосно розказували, що я опіку взяв над сиротою, щоб синові на розпусту!.. Tьху, чортове насіння! І то в моєму домі! На мої старі літа! Такої втіхи я дочекався від тебе! Але слухай мене: нехай її ти тільки скривдиш – вб’ю. Вб’ю як собаку! Ти знаєш, що я даремно слів на вітер не кидаю.

Василь раптом збунтувався:

– Чому ж мені ви погрожуєте? А я вам кажу, що без неї жити не можу. Не можу й не хочу. Ось і все! Така справа!

Прокіп підскочив і, з усієї сили вдаривши палицею по лаві, закричав:

– То не знаєш ти, чортове насіння, як це зробити по-християнськи? Жити без неї не можеш? То женись