Читати книгу - "Подаруй мені життя, Камілла Рей"

І знову привіт дорога школа. Цілий тиждень я оговтувалася від застуди. Тому була повністю ізольована від зовнішнього світу. Якось не звично повернутися до суспільства.

Біля школи, як завжди, багато учнів. Але щось було не так. Всі витріщалися на мене, як на привида. Дехто тицяв пальцем, дехто сміявся. Інші ж просто дивилися з осудом. Я не розуміла, в чому справа. А тому всі ці погляди давили на мене.

Підійшовши до своєї шафки – набираю код. Двоє дівчат стоять поруч про щось перешіптуються, кидаючи на мене не зрозумілі погляди.

- В чому справа!? - не витримуючи, всім корпусом повертаюся до них.

Одна лише замотала головою з боку на бік, інша підняла брови вгору.

– Що? – перепитую, дивлячись на них.

Дівчата різко розвернулися і пішли геть коридором, часто оглядаючись на мене.

- Та в чому чорт забирай справа!? - взявши потрібні книги з шафки, з гуркотом замикаю дверцята.

Зараз психологія. Продзвенів дзвоник. От же чорт! Я запізнююсь. Швидким кроком мчу коридором і завалююся в клас. Перепрошую за запізнення і сідаю на своє місце.

Тут я відчула себе ще незручніше. Весь клас, вирячився на мене. Мені раптом захотілося провалитися під землю. Правда, знати б ще через що?

Алекса не було. Його стіл пустував. До кінця уроку він так і не з'явився. Може, його, як і раніше, немає в місті?

Продзвенів дзвінок і я кулею вилітаю з класу, і не розбираючи дороги з усіх ніг мчу по людному коридору.

- Ханно! – гукнули мене. Я швидко обернулася.

Шон і Наомі в темпі йшли до мене.

– Ви Алекса не бачили? - з-за всіх цих поглядів я сильно нервую.

- Тут таке трапилося, а тебе тільки це хвилює? Де Алекс? – Наомі явно була збентежена, а Шон у шоці.

- А що?.. Що відбувається? - я нервово заправила пасмо волосся за вухо.

– Як? Хіба ти не знаєш? - здивувалася Наомі. – Шоне, о Боже! Вона не знає.

- Про що ви говорите? - мені стало ще більше не по собі.

Шон співчутливо подивився на мене.

- Ми думали, що ти знаєш. Дивно, що ніхто з учнів досі не кинув тобі бруд в обличчя через те, що сталося.

Наомі опускає очі і простягає мені свій телефон:

- Подивися відео.

Беру телефон тремтячою рукою, знімаю з блокування та натискаю на плей.

- Твою ж! - виривається в мене. Я затискаю долонею рота.

На телефоні Наомі було відео із дому Стоунів. Той самий день Званого вечора, коли я пробралася до них у будинок. На відео було чудово видно, як я залажу через вікно, блукаю коридором, заглядаю в кімнату (де проводили божевільний ритуал) і потім тікаю від Алекса.

Невже в їхньому будинку встановлені камери?

Не закінчивши перегляду, повертаю подрузі мобільник.

- Ви його подивилися? – питаю у них.

- Усі його подивилися, Ханно. Уся школа його бачила, – сказав Шон.

- Його надіслали сьогодні вранці. Годині о сьомій. Коли я прийшла до школи, то зрозуміла, що не одна я отримала таке відео, – почала Наомі. - Але це ще не все. Нейтон розповів усім, що після твого візиту з їхнього будинку зникли деякі цінні речі. Він виставив тебе злодійкою перед усією школою. Тепер тебе всі засуджують і ненавидять за те, що ти мала нахабство взагалі туди піти на цей клятий вечір. Нейтон каже, що вони по душевній доброті не стали викликати поліцію, щоб не створювати твоїй сім'ї проблем.

- Як ти, Ханно? - Шон поклав мені руку на плече.

- Я… Я… просто в шоці. Не розумію, навіщо він збрехав… Це все витівки Нейтона. У його будинку була ця камера з відеоспостереженням. Це його рук справа, - ніби в маренні я помчала до виходу зі школи.

- Ханно, ти куди? - крикнула Наомі, але я зовсім не слухала її.

Вилетівши у шкільний двір, я озирнулася. Потрібний мені хлопець знайшовся відразу.

Нейтон сидів за обіднім столиком зі своїми дружками. Він виглядав невимушеним та спокійним. Начебто він і не розсилав ніякого відео всій школі.

На всіх парах йду до нього, готова вибухнути від гніву будь-якої секунди - встаю перед ним.

- А ось і твоя подружка, Нейт! – пирснув від сміху один із хлопців.

Решта підтримала його гучним сміхом.

- Що забула тут, злодійко? Звали! - виголосив той же хлопець. - Гей, Нейтон даремно ти не викликав копів!

Не давши йому домовити, відважую хлопцю ляпаса. Такого сильного, якого тільки вдалося заліпити по його противній пиці.

- Гей, ти що? Здуріла!? – він миттю схоплюється з місця і штовхає мене. Від сильного поштовху я падаю на землю.

Нейтон з великим інтересом спостерігає за тим, що відбувається. Мабуть це видовище йому дуже подобається. Але, схоже, не лише йому – ми привернули увагу всіх, хто був у дворі.

Ну вже ні! Достатньо з мене публічної ганьби. Досить! Я підриваюся з газону, хапаю пляшку з газованою водою (яка стоїть на столику), відвертаю кришку і з усього маху виплескую весь її вміст хлопцю в обличчя і туди ж кидаю порожню пляшку. Вода розлетілася на всі боки, заляпавши деяких хлопців. Ті швидко схопилися зі своїх місць. Тільки Нейтон, як ні в чому не бувало, сидів на місці.