Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Звісно, звичайних світлячків такі тіні зжерли б, як дуже прісну канапку перед основною стравою. Але якщо це не зовсім світлячок, а напівживий топазовий голем, що здатен акумулювати о своєму кришталевому череві сонячну енергію протягом дня, то це вже веселіше. І ще веселіше, коли таких големів сотні. Ну і, звісно, вершиною цієї комедії є те, що такі големи можуть енергію сонця не тільки накопичувати, а й віддавати. То ж тепер уявіть сотні милих світлячків, що стріляють жовтими лазерами чистого сонячного сяйва. Назад тіні драпали ще швидше, аніж до цього прагнули вперед.

Дитяча труна струснулася, а кладовищем пролунав сповнений потойбічної люті крик. Настільки дикий, що краєм свідомості Грегор відмітив у старости Гуго, що продовжував мужньо боротися проти мерзенного людино-павука, нову сиву прядку на макітрі.

Та розглядати підлеглого довше майстру Грейткіллс не дозволили. Наступної ж миті земля під парою десятків могил провалилася на добрячі півметра, наче звідти витягли щось суттєве – і у бік геоманта вистрілили численні кігтисті руки, зібрані з попелу. У відповідь на це Грегор провалився під землю, залишивши по собі лишень мармуровий камінь, що дуже б нагадував надгробок. Якби не був один в один схожий на руку, що зігнула усі пальці в кулак, залишивши стирчати лише середній. Попелясті руки знищили камінь за секунду. Але який в тому сенс? Грегор Грейткіллс вже вийшов просто зі стовбура іви, посадженої біля склепу якоїсь шляхетної панночки, за п’ятдесят метрів від проклятої труни, що так само продовжувала висіти в повітрі.

– Цікаво, а як воно в тебе з толерантністю до чистого світла?.. – Доволі гучно задав риторичне питання Грегор.

Проте, топазові світлячки, що якраз встигли повернутися від радісної гонитви за переляканими тінями, сприйняли це питання на особистий рахунок – і в сферу темної магії, що обіймала дитячу труну, вдарили сотні тонісіньких, але чистесеньких променів сонячного сяйва.

І не стільки сила, скільки масовість атаки, а також навантаження на різні частини захисту змусили сферу сутінкового барона щезнути. Нехай тільки на мить. Але деяку порцію сонячного лазера він отримав. Після чого сфера знов розгорнулася, кладовище знов струснув лютий крик, а площу в сто квадратів навколо вмістилища темної сутності накрило згори простирадло чистої, непроникної ночі.

***

Справи в Гуго йшли дещо кепсько. Хтось би сказав, що мова йде про дійсно гідну нічию. І він, можливо, був би навіть правий. Бо нове захисне закляття пана Грегора дійсно берегло його вірного старосту від кожного удару. Але ж і сам Гуго, скільки б не влучав своєю алебардою по мерзенному людино-павуку, теж не зміг досягти хоч якогось результату. Ні, удари були чудові і колишній мисливець встиг як мінімум тричі відрубити клятій потворі ногу, а також позбавити одне з тіл правої руки. Але регенерація в цього творіння смерті була якась позамежна!

Тож, це дійсно можна було б назвати нічиєю і патовою ситуацією, якби під час одного з «раундів», коли противники, відростивши кінцівки чи струснувши піт з чола, наново сходяться, староста Прилісної не відволікся на страшенний звук, що долинув з того боку, де він лишив свого сеньйора. Гуго лишень на мить глянув у бік барона Грейткіллс, коли його мерзенний супротивник врешті вирішив не обстрілювати старосту магією. Зрозумівши, що це не є ефективним, павуко-людина стрибнула на Гуго – і повалила того на спину. Алебарда полетіла кудись за численні могилки. Руки й ноги Гуго миттєво було притиснуто до землі павучими лапами. Але ж в монстра лишалося ще як мінімум чотири вільні лапи і шість рук на людських тілах. Котрі вже відрощували в своїх мертвих долонях якісь страхітливі посохи, вирізьблені, судячи з усього, з кісток.

«Дострибався!.. На кого ж тепер Прилісна лишиться?..» – Подумав у розпачі Гуго. – «У Його Високомагічності і так справ повні штані, куди там ще за селом наглядати?.. От, дурна моя макітра!».

І як тільки колишній мисливець та нещодавній староста вирішив зустріти смерть, дивлячись їй в очі, все навколо перетворилося на суцільну темінь.

***

– Я що, вже в пеклі? – Гуго відчув, що вже не лежить, а сидить в непроглядному мороці. Тиску павучих лап на свої кінцівки він більше не відчував. Втім, як і бодай якоїсь небезпеки. Тож селянин не зміг стримати емоцій. – Росстудить ту вулпотову сраку!

– Загалом, згоден, але ви не в пеклі, шановний. – Відповіла старості темрява голосом його барона.

– Матінко Всюдисуща, пекельні Князі мою душу випробовують, голосом господаря кличуть… – Оглушливо-гучно прошепотів староста. Після чого отримав легенький потиличник.

– Будь я Князем, голова б на місті не лишилася. Ми під куполом, Гуго. – Знов відповіла темрява голосом Архімага. Після чого стало набагато світліше.

Трохи примруживши очі від яскравого, золотистого вогника, що тримав у своїх руках (хто б міг подумати!) Грегор Грейткіллс, Гуго почав розглядати навколиці. Схоже було, що вони провалилися під землю. Навколо була якась сфера, пронизана коріннями дерев чи інших рослин. Але коренів було забагато і у світлі магічного вогника не можна було не побачити їх металевий відблиск.

– А що ж це…

– Захист, Гуго. – Відповів на неповне питання Грегор. – Сутінковий барон застосував масові чари Погребального Савану. Я не є Архімагом Світла, щоб максимально ефективно боротися з настільки концентрованою Пітьмою. Тільки пасивний захист. І якби я тебе під цей купол не затяг – на одного зомбі в цього створіння стало б більше.