Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ой-йой, твою ж нехай, це було близько…
– Моя похибка. – Кивнув головою Грегор, не зводячи очей зі стрімко улітаючого від них некро-павука. – Не думав, що тутешній тимчасовий хазяїн набрався такого досвіду. І такої сили. Але дізнатися межі його можливостей нам все ще необхідно. Тож, якщо ти не проти…
– Та ви жартуєте, вашмилість?! В мене ще ніколи такого цікавого полювання не було!
«Так і запишемо, недоумство та відвага на позамежному рівні.» – Сам собі мугикнув Архімаг і відправив підлеглого на другий раунд битви вже трошки більш підготовленим.
Тепер шкіра і зброя сільського голови блищала такими незвичними на кладовищі аметистовими тонами. І дрібні кришталики жадібно вловлювали останні промені вечірніх сонць, щоб потім явити те світло вже у своїй, більш яскравій інтерпретації.
– Ух ти! А цей обладунок гарніший! Як квітки, що ростуть у вашому саду біля конюшні. Як цей колір…
– Фіолетовий, Гуго. Це фіолетовий. А закляття зветься, якщо тобі цікаво, Аметистовою Шкірою. І звичайну, грубу магію воно дуже неохоче пропускає. Навіть якщо це магія Смерті. Зброя твоя, власне, володіє зараз приблизно аналогічними властивостями.
– Най мені очі повилазять! Це ж, вашмилість, скільки ж грошей коштує?! Але не турбуйтеся, я не підведу, зараз зробимо усе кращим чином!
«Грошей коштує… Так, все-таки вони тут насамперед селяни. А потім вже – дивовижні воїни.» – Подумав собі Грегор, здивований вкрай практичним підходом свого підлеглого.
Дійсно, чарівники дуже часто заробляли на життя, продаючи власноруч вироблені сувої з чарами та одноразові або навіть багаторазові артефакти. І справді чари, накладені зараз на старосту, у вигляді одноразового артефакту коштували б вельми багацько. Десь як будиночок з власним подвір’ям та сараєм з курями. З парою тисяч курей. А у випадку такого ж заклинання у багаторазовому артефакті з можливістю підзарядки… Не кожна людина шляхетного походження (якщо вона сама не є Архімагом), здатна собі дозволити чари подібного рівня. Але чути подібні меркантильні розмірковування від людини, котрій тут і зараз ці чари мають рятувати голову й інші частини тіла, здавалося барону Грейткіллс як мінімум дивним.
– Готуйся, Гуго. Судячи з моїх відчуттів, зараз барон спробує дещо посилити власну маріонетку. Принаймні, так, як він це бачить.
– Та хай пробує, що хоче, мене тут з вами нічим не залякати!
– Я б на це багато грошиків не ставив. – Сказав тихо-тихо, собі під носа Грегор. Але, судячи з виразу обличчя, яке розгорнув до свого барона староста, його все ж почули. Проте, часу на обговорення сказаного вже не було – павук з жахливим бутоном вибіг на другий раунд. Але цього разу він дійсно дещо змінив. Наприклад, після перших подоланих метрів зупинився, дрібно затремтів. А потім – мерзенний бутон вибухнув.
Він ховав під собою щось подібне на людину. При чому, не одну людину. Вісім кістяних, стрімко заростаючих блідою, огидно-зеленуватою плоттю ніг несли на собі тепер не бутон, а три людських тулупа, зліплених між собою потилицями, наче якісь близнюки. Виходило, що кожен з членів трійці дивився у свій бік, але це не заважало їх спільним, павучим лапам без жодного спотикання знов подолати двісті метрів поміж могилами.
– Матінка Всюдисуща, ну і вилупок… – Пробурмотів блідий староста, сплюнув собі під ноги та вхопив нагінату міцніше.
Цього разу потвора зупинилася за двадцять метрів від селянина. Один з тулупів підійняв слизьку руку з довгими, чорними кігтями, та тицьнув пальцем у бік Гуго. Якась прозора крапля, що віддавала гнильною зеленню, чкурнула до обличчя старости зі швидкістю бовта балісти. Грегор вже подумав був, що час його захисним чарам себе показати, але сьогодні, мабуть, шановний Леон Д’Альбон на своїй позиції одвічно здивованого спостерігача взяв вихідний, тож вакантне місце довелося посісти геоманту.
Гуго, колишній мисливець, встиг здивовано матюкнутися, крутнути навколо стегон нагінату – і потужним, швидким, наче грейткіллська гадюка, ударом відправити снаряд назад до ворога!
«Чудово!» – вдоволено подумав геомант. – «Отже, поки староста бавиться з лялькою, сходимо в гості до ляльковода!». Після чого Грегор злегка топнув лівою ногою.
В ту ж мить один зі старих, мармурових склепів з пречудовою ліпниною та скульптурним ансамблем на даху, наче вибухнув із середини. І в небо над нічним кладовищем вистрілив гігантський дерев’яний стовбур, що звивався, як змій, і судомно скорочувався, наче намагаючись розтрощити щось, стиснуте в кільце десь біля самої його верхівки.
Не вдалося. І верхівка гнучкого стовбура осипалася цвіллю на сусідні склепи. Потім невідома зараза пішла далі – і от вже від могутньої рослини лишилися лишень гниль та сморід. А на землю повільно спланувала дуже незвичайна, мармурова труна. По-перше, вона була рясно вкрита знаками, що колись, мабуть, аж палали від захисної магії. По-друге, вона була оповита якимись білими мотузками, від яких також рясно відчувалася колишня магічна міць. І по-третє – труна була максимум півтори метри завдовжки. І з огляду на те, що в гномів та інших малоросликів дещо інші погребальні традиції, найлогічніший варіант напрошувався сам собою. І він дуже не подобався Грегору.
Втім, на висновки якогось там звичайного барона сутінковому барону було начхати. Труна миттєво оповилася сферою болотяно-зеленого кольору, котрою, немов змії, ковзали розряди чорної енергії. А в бік Грегора з жахливою швидкістю кинулися по цвинтарній землі якісь ламані, незрозумілі тіні. Сотні і сотні тіней. На що маг Землі простягнув вперед правицю, і з її рукава, наче Грегор був якимось жалюгідним бульварним фокусником, в бік тіней линув справжній потік світлячків, що сяяли яскравим, золотистим сяйвом та ще й доволі гучно гуділи.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький», після закриття браузера.