Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Прийду, – кивав головою, – навіть більше скажу, також буду виступати.  

– Оно-но! А у вас про ще сцена? 

– Про королівство. А якщо точніше, про короля, який побіг визволяти своїх дітей ледь не на край світу. 

– Круто-о-о-о! 

Запала мовчанка. Я продовжував їсти та насолоджуватись теплим супом. Але Женя не помічав чи не хотів помічати, що бажання говорити з ним в мене на даний момент нема взагалі. Все що мені хочеться, це поїсти й піти звідси. Ото весело буде, якщо сюди прийдуть мої переслідувачі групою. Тоді точно не буде куди втікати. 

– Ледь заснув вночі. Мені так страшно не було давно. 

– Це все тому що згадав яке насіння потрібно було взяти для твоєї вожатої? – я відвів очі від тарілки і зиркнув на нього. 

– Та ні, – Женя похитав головою, – спочатку не міг просто заснути, а потім взагалі почув якесь наче клекотання тихеньке й звук, наче хто в кущах копирсається. Ну, думаю встану подивлюсь що там таке. Відкрив вікно, нікого не побачив. Думав вже далі йти спати, як тут я розгледів когось. Коли побачив, хто це був, так ледь не знепритомнів. Там хтось стояв, великий такий і в вікно моє заглядає. Ну, не знаю чи це й справді було так, важко сказати, він далеко стояв, а я лише силует бачив. Але коли воно рикнуло, я швиденько закрив вікно і пригнув під одіяло. А вранці, як згадав, то тільки й те робив, що сміявся. 

Після почутого в мене перед очима блимали спогади про того монстра чи хто він там, я не знаю. Про те, як тікав від нього. Нічого не знаю про нього, окрім того, що воно, сука, велике й страшне, страшніше за самого страшного чорта. Воно тут, нікуди не дівалося, й переховуватись навіть не думало. Що ж заставило його повернутись? Голод? Чи щось інше? 

В мене від почутого став ком у горлі. Серце почало сильно битися. О, ні, я не мав навіть маленького бажання якось з ним зустрітися. Але щось мені підказувало, що все таки настане час, і ми знову з ним побачимося. А якщо це трапиться, то я навіть не знаю що мені робити. Я або стану як вкопаний в очікуванні неминучої смерті, або побіжу, якщо сили будуть.  

– Агов, з тобою все нормально? – сказав Женя, поклавши свою руку мені на плече. 

– Так, – відсахнувся від його руки, – все добре. 

– Тебе моя історія налякала? То забудь про неї. То мабуть охоронець ходив роздивлявся чи все добре і випадково в гівно вступив, після чого заричав від злості. 

– Щось я не пригадую щоб тут охоронці ходили. 

– Я також, но хто його знає? Може пройтись захотілося комусь. Байдуже, – махнув він рукою.  

Доївши, я встав з-за столу та попрощавшись пішов до себе відпочивати не сказавши про це ні вожатій, ні комусь зі своєї групки.  

Прийшовши, я почав читати сценарій та вчити його на пам’ять. Потрібно було викинути погані думки зі своєї голови, або хоча б придушити їх чимось. Якраз на бумагах, я не знаю як, але я не побачив дату нашого виступу, яка писалася в самому кінці. Через три дні, о восьмій вечора, на сцені. Ми дев’яті виступаємо. Часу мало, треба починати запам’ятовувати чим раніше, тим краще. Так минала година за годиною, поки не стемніло на вулиці повністю. На декілька хвилин впавши на ліжко, я заснув.