Читати книгу - "Корона Медіаносу. Балада про тигрів, собак та щурів, Арія Вест"

Лея похапцем кинулася на поміч Ноа. Одним ударом батога вона відкинула дітей геть, а переляканий до чортиків Реґон заскиглив:

― А-а-а.. а-а-а… вони… ледь не зжерли мене!!!

― Вставай, нездаро! ― одним ривком Ноа підняв його за плече із землі, а тоді поглянув на Лею. ― Ти вдарила їх.

― То й що, ― огризнулася дівчина. ― Поглянь, вони геть як новенькі! ― різко вказала вона туди, куди відлетіли діти від удару її батога.

В ту ж мить вони різко встали на ноги і витягнули перед собою руки. Із них вилетіла сама тьма, всепоглинаючою пеленою несучись на трійцю…

Ноа блискавично склав руки в печаті, провернув ними потрібні рухи і закричав:

― Щит!

Моментально перед ними з Леєю виник великий щит із помаранчевого світла, і тьма зіштовхнулась із ним, провокуючи викид неймовірної кількості енергії.

― От чортяка… ― лиш промимрив Реґон, спираючись на руку Леї, що підтримувала його збоку.

Лея заволала:

― Допомогти?!

― Ні, я поки тримаюсь! ― заволав у відповідь Ноа, проте діти були й справді дуже могутні. Його щит ризикував розлетітись на друзки за кілька хвилин…

У той же час ще купка трохи старших дітей згуртувалася довкола селян у магічному колі. Цього разу вони вирішили застосувати хитрішу тактику і, обступивши людей, почали белькотіти потойбічними, явно недитячими голосами:

― М-м-м… свіженьке м’яско, смакота! Виходьте ж до нас, ми з вами з радістю поласуємо…

― Обіцяємо, ми їстимемо вас помаленьку, ви стогнатимете ще довго, перш ніж потонете у наших величезних шлунках… ― підповз до кола дванадцятирічний хлопчик, облизуючи свою ліву кисть, вивернуту у другу сторону зовсім неприродним чином.

― Ха-ха-аха-ах… давайте ж, вийдіть за круг… боляче не буде, обіцяємо… ― приговорювала дівчинка із обличчям, одна сторона якого була викривлена у гримасі плачу, а інша в гримасі радості, що робило її в цілому і справді жахаючою потворою.

― Прокляті заклинателі, зрадили свій же рід… а це, знаєте, і справді боляче… ― заговорив тоді голосом якогось діда один з хлопчиків, опускаючись навприсядки і демонструючи людям в колі своє гниле обличчя із виряченими очиськами.

― Добре, що ми чудово знаємо природу такої магії, як у них… можливо, нам знадобиться всього кілька хвилин, аби обійти захист довкола вас… ― говорила голосом старої жінки одна з дівчаток, раптово так різко вигнувшись у містку, що деякі чоловіки запищали, наче жінки.

― А, може, ми уже давно це зробили, ― раптово проказав хлопець із виряченими очиськами і так різко зареготав потойбічним сміхом, що люди, збившись в купу, пронизливо закричали.

А в наступну мить хлопчик, згуртувавши у правій руці хмарку тьми, торкнувся нею краю бар’єру. Щойно це було зроблено, усі символи закляття засвітились яскраво-помаранчевим, а тоді й зовсім вигоріли, що означало тільки одне…

Зомбі-хлопчик випростався, аби з легкістю переступити через колишню перепону босою гнилою ногою… селяни, охоплені панікою, покидали зброю і кинулися навтьоки…

Зістрибнувши з краю обриву, Релі падала так, наче мала намір приземлитись геть хаотично і переламати собі при цьому кілька десятків кісток. Та все-таки торкнулася землі вона легко, мов пір’їнка, ступивши спочатку одним черевиком, а тоді другим, дозволяючи при цьому кількашаровій довгій спідниці ефектно розвіятись на вітрі.

Тримаючи в руці свій чорний кинджал, зігнуте лезо якого було покрите незрозумілими символами, принцеса озирнулася довкола. Завдяки світлу факелів, виставлених, як виявилося, не лише в кругу попереду, а й на стінах каньйону, це місце вражало своєю красою і затишком. Хто б міг подумати, що на дні річкового каньйону, розташованого серед скелястих гір, може бути так спокійно.

Однак несподівано позаду Релі прозвучав підлітковий, проте дещо грубий дівчачий голос:

― Тобі із іншими мисливцями краще забратися звідси.

Цей голос звучав беземоційно, відчужено, далеко. Релі поволі озирнулася, побачивши у кількох метрах від себе ту саму дівчинку із лісу. На ній все ще була накидка, що виявилася не зовсім чорною, а з відтінками фіолетового, переливаючись завдяки світлу факелів.

Де Вантелл швидко зиркнула догори. Місяць майже зійшов. Ще трохи…

― Зовсім скоро я перетворюся, і проблемою цих людей уже будуть не мої друзі, а я, ― кинула дівчинка абсолютно крижаним голосом.

Релі, котра досі нічого не говорила, а всього лиш уважно роздивлялась дівчинку, раптово всміхнулась. Певна річ, це здивувало дикунку. Уста принцеси спокійно зауважили:

― А селяни мені сказали, що ти не знаєш людської мови.

Разом із цими словами принцеса чітко відмітила, що грубий шрам на чолі дівчинки став уже набагато менш помітним. Схоже, за кілька годин він і зовсім зникне.

― Пх, ― хмикнула дівчинка, а тоді, окинувши поглядом Релі, проголосила: ― Ти дивна. Але я даю тобі шанс піти.

І пішла явно в напрямку кола із факелів.

Звісно, Релі не збиралася нікуди йти. Заховавши кинджал за пояс, вона ввічливо запитала: