Читати книгу - "Буллет-парк"

— Ну? — спитала.— Що вам тут ще треба?

— Я привіз вам подарунок,— сказав я.— Хочу подякувати вам за те, що ви ласкаво дозволили мені переночувати у вашому будинку.

— За це подарунків не дають,— сказала вона.— Хоч, правду кажучи, я не від того, щоб скуштувати доброго вина. Заходьте, будь ласка.

Я заніс ящик у коридор, відкрив його й дістав пляшку.

— Може, зараз і покуштуємо? — спитав я.

— Ні, мені треба йти,— сказала вона.— Хіба що один ковток. Ви дуже щедрі. Заходьте, я принесу льоду.

Вона, як я здогадувався, належала до тих професійних п'яниць, рухи яких такі ж розмірені й точні, як у дантиста, який звично бере інструмент, аби вирвати зуб. Дорі розставила на столі біля, крісла склянки, відро з льодом, глечик з водою, а також коробку сигарет, попільничку й запальничку. Допевнившись, що все можна дістати в разі потреби, сіла. Я налив склянки.

— Будьмо,— сказала вона.

— За ваше здоров'я,— підтримав я.

— Ви щойно приїхали з Нью-Йорка? — спитала вона.

— Так.

— І яка зараз дорога?

— На заставі туман. Густий туман.

— Прокляття, — сказала вона.— Мені треба їхати в гості до Хейвенсвуду, і мені дуже не подобається, коли на заставі туман. Так не хочеться їхати, але треба, бо Хелмзлі влаштовують вечірку для дівчини, з якою я разом вчилася.

— А де ж ви вчилися?

— Вам це справді цікаво?

— Звичайно.

— Ну, два роки у Брерлі, один — у коледжі Фінча. Потім ще два роки відвідувала школу в Долині фонтанів, а рік у Клівленді. Два роки ходила до женевської міжнародної школи, рік — до школи Паріолі в Римі. Коли ми повернулися до Сполучених Штатів, я рік відвідувала коледж Патні, а останні три роки провчилась у Мастерса й одержала атестат.

— Ваші батьки, мабуть, багато мандрували?

— Так. Тато був дипломат. А де ви працюєте?

— Перекладаю Монтале.

— Ви перекладач-професіонал?

— Ні.

— Отже, працюєте заради задоволення?

— Та ні, треба ж щось робити.

— Ви маєте, певно, великі гроші.

— Дещо маю.

— І я теж, дякувати богу,— сказала вона.— Мені б дуже не хотілося їх позбутися.

— Розкажіть мені про ваш шлюб,— попросив я. Це питання може здатися нетактовним, але я не зустрічав ще чоловіка або жінку, які після свого розлучення не хотіли б поговорити про свій невдалий шлюб.

— Ну, це була просто нісенітниця,— сказала Дорі,— і тяглась вона цілих вісім років. Він пив, а мене звинувачував, що заводжу шашні з іншими чоловіками, писав анонімні листи моїм знайомим, називаючи мене ледве не повією. Нічого більше не могла я зробити, як відкупитись, віддала йому мішок грошей, а сама поїхала в Рено. Минулого місяця звідти й повернулась. Я вип'ю ще трохи,— сказала вона,— але спершу піду до вбиральні.

Ми вже майже випили першу пляшку. Коли вона повернулася з туалету, то зовсім не хиталась, навпаки, її хода зробилася тверда й граціозна. Я встав і обійняв її, але вона відіпхнула мене й несердито сказала:

— Не треба, прошу, не треба. Я себе кепсько почуваю. Ваше віскі трохи допомогло, але все одно мені не гаразд. Розкажіть краще про себе.

— Я байстрюк,— сказав я.

— Справді? Я ніколи не зустрічала ще байстрюка. Як себе почуває така людина?

— Переважно препогано. Тобто я хотів би мати все-таки батька й матір.

— Але й батьки бувають жахливі. Хоч мені здається, краще мати жахливих батьків, аніж ніяких. Мої дуже жахливі.

Сигарета її впала на коліна, але вона встигла її підхопити.

— Ваші батьки живі?

— Так, живуть у Вашінгтоні. Старі-престарі.

Вона тяжко зітхнула й підвелась.

— Ну, мені треба в Хейвенсвуд, — сказала. — Треба їхати.

Вона ледве трималася на ногах. Наливши ще віскі, випила його без льоду й води.

— Може б, вам не їхати? — спитав я.— Подзвоніть вашим друзям і скажіть, що на заставі туман або що застудилися...

— Ви не розумієте,— охриплим голосом сказала вона.— Це такий вечір...

— Гадаю, вам краще не їхати.

— А це ще чому? — войовничо запитала вона.

— Просто мені так здається.

— Ви думаєте, я п'яна?

— Ні.

— Негідна ви людина! Що ви тут робите? Я вас не знаю. Я вас сюди не запрошувала, і ви нічого не знаєте про мене. Нічогісінько, хіба що те, де я вчилася. Ви ж навіть не знаєте, яке моє дівоче прізвище. Правда ж, не знаєте?

— Не знаю.

— Нічого не знаєте про мене, а маєте нахабство приходити сюди й казати, ніби я п'яна. Правда, я трохи випила, і випила навмисне. Бо не можу в тверезому стані проїжджати повз оту кляту заставу. І ця дорога, і всі інші — тільки для дурнів та п'яниць. Якщо ви не дерев'яне одоробло, то обов'язково мусите напиватися. Жодна твереза людина не може спокійно їздити цими дорогами. От у мене є в Каліфорнії один друг, то він, їдучи по автостраді, викурює сигарету марихуани, а коли дороги надто забиті, то навіть вживає героїн. Взагалі треба продавати марихуану й віскі на заправочних станціях. Може б, тоді менше було нещасних випадків.

— Ну, то давайте вип'ємо ще по склянці,— запропонував я.

— Ідіть ви к бісу,— відповіла вона.

— Гаразд, піду.

Я вийшов із жовтої кімнати на терасу й спостерігав за нею крізь шибку. Її аж хитало. Поклала щось у сумку, запнулася хусткою, вимкнула світло й замкнула двері на ключ. Я йшов за нею на деякій відстані. Уже дійшовши до машини, вона впустила ключі на траву. Увімкнула фари, і я дивився, як довго шукала їх. Нарешті знайшла, сіла в машину, помчала до воріт і правою фарою зачепила поштову скриньку. Я чув, як вона кляла все на світі, потім долинув дзенькіт розбитого скла. Чому це звук розбитого скла такий зловісний, чому він нагадує трубний голос Страшного суду? Я навіть зрадів, бо думав, що тепер вона не поїде вже в Хейвенсвуд. Та де там! Вона від'їхала трохи назад від поштової скриньки й помчала геть. Я переночував у мотелі в Бленвілі, а вранці подзвонив у поліцію на заставу. Мені сказали, що вона мучилась не більше п'ятнадцяти хвилин.