Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Я відчув, що було щось іще. Я зачекав. І за мить Макс продовжив:

— Не знаю, як багато вам відомо про їхні стосунки.

— Лише те, що написано в газетах.

— І що ви прочитали?

— Що вони були щасливі.

— Щасливі? — Макс прохолодно посміхнувся. — О, вони були щасливі. Ґебріел робив усе можливе, щоб вона жила щасливо.

— Зрозуміло.

Але мені не було зрозуміло. Я не знав, до чого він веде. Мабуть, я мав збентежений вигляд, бо Макс знизав плечима і сказав:

— Я не збираюся розказувати все у подробицях. Якщо вас цікавлять плітки — вам потрібен Жан-Фелікс, а не я.

— Жан-Фелікс?

— Жан-Фелікс Мартін. Директор галереї, де виставлялася Алісія. Вони товаришували багато років. Просто нерозлийвода. Якщо чесно, він мені ніколи не подобався.

— Мене плітки не цікавлять, — відповів я, роблячи подумки примітку якомога швидше зустрітися з Жаном-­Феліксом. — Мене більше цікавить ваша особиста думка. Можна поставити вам пряме запитання?

— Я гадав, ви це вже зробили.

— Вам подобалася Алісія?

Макс безпристрасно подивився на мене і відповів:

— Звісно, подобалася.

Я йому не повірив.

— Я відчуваю, що ви граєте дві ролі. Одна — адвоката, який зі зрозумілих причин розважливий. А друга роль — брата. І я прийшов побачити саме його.

Запала пауза. Я подумав, що Макс попросить мене піти геть. Він наче хотів щось сказати, але передумав. Раптом він встав з-за столу і підійшов до вікна. Відчинив його, і в кімнату ввірвався потік холодного повітря. Макс глибоко вдихнув, наче кімната душила його. Зрештою він заговорив низьким голосом:

— Правда в тому, що… я ненавидів її… не міг її терпіти.

Я нічого не сказав. Я чекав, що він продовжить. Він дивився у вікно і повільно говорив:

— Ґебріел був мені не лише братом, а й найкращим другом. Він був найдобрішим чоловіком з усіх. Занадто добрим. І весь його талант, його великодушність, його пристрасть до життя було знищено через ту суку. Вона зруйнувала не тільки його життя, а й моє також. Дякувати Господу, мої батьки не дожили, щоб побачити це… — Йому перехопило подих від несподіваної емоційності.

Важко було не відчувати біль Макса, і мені було його шкода.

— Напевно, вам було неймовірно складно організовувати захист Алісії, — сказав я.

Макс зачинив вікно і повернувся на своє місце. Він відновив самоконтроль. Тепер він знову грав роль адвоката. Неупередженого, урівноваженого, безпристрасного. Макс знизав плечима.

— Цього хотів би Ґебріел. Він завжди хотів для Алісії найкращого. Він шаленів від неї. Вона просто була шаленою.

— Гадаєте, вона була божевільною?

— Це ви мені скажіть, ви ж її психотерапевт.

— Як ви думаєте?

— Я знаю, що я бачив.

— І що ви бачили?

— Різкі зміни настрою. Напади агресії. Вона розбивала предмети, трощила все. Ґебріел розповідав мені, що вона кілька разів погрожувала його вбити. Мені слід було послухати його, зробити щось. Після того як вона намагалася вбити себе, я мав втрутитися: наполягти на тому, щоб їй надали певну допомогу. Але я цього не зробив. Ґебріел рішуче захищав її, і я, як повний придурок, дозво­ляв йому це.

Він зітхнув і подивився на свій годинник — натяк мені закінчувати розмову. Але я вперто дивився на нього.

— Алісія намагалася скоїти самогубство? Про що ви? Коли? Тоді, після вбивства?

Макс похитав головою.

— Ні, за кілька років до цього. Ви не знаєте? Я припускав, ви в курсі.

— Коли це сталося?

— Після смерті її батька. Вона прийняла завелику дозу… пігулок чи що. Точно не пам’ятаю. У неї було щось на кшталт нервового зриву.

Я збирався натиснути на нього ще, коли відчинилися двері. З’явилася секретарка і прогугнявила:

— Коханий, нам час іти, бо спізнимося.

— Так, — відповів Макс. — Уже йду, люба.

Двері зачинилася. Макс підвівся і винувато подивився на мене.