Читати книгу - "Портрет митця замолоду"

Коли приступ скінчився, він поплентався до вікна і, піднявши раму, сів біля нього, спершися ліктем на підвіконник. Дощ перестав; то тут, то там на світлі струменіли цівки опару — місто немов намотувало на себе м'який кокон жовтуватої мли. Небеса були нерухомі й ледь світилися, а повітря було солодко вдихнути — як у зрошеній зливами лісовій гущавині; і в цьому сумирі, серед мерехтких вогнів і тихих пахощів він дав своєму серцю обітницю.

Він моливсь:

— Колись Він хотів зійти на землю в небесній славі, але ми согрішили; і Він не міг нам явитись інакше, ніж прикривши свою велич і пригасивши сяйво — Він бо Бог. Тож Він Сам прийшов не в силі, а в кволості, і послав тебе — своє створіння-намісника, наділивши такою красою й величчю, яка тільки й личить нашому станові. І тепер сам лик твій і постать, матінко наша, вістять нам про Предвічного; та не земною вродою, небезпечною для зрячих, а наче вранішня зоря, твоє знамення, яскрава і дзвінка, що дише чистотою, миротворче знамення раю. О провіснице дня! О світоче блукальця! Провадь нас, як провадила раніше. Крізь темну ніч, через холодну пустку веди нас до Ісуса Господа нашого, веди нас додому.

Очі йому затуманилися від сліз і, смиренно знявши їх до небес, він заплакав за втраченою невинністю.

Коли звечоріло, він вийшов з будинку, і перший ковток вологого, темного повітря та грюкіт дверей, що зачинилися за ним, знов пробудили у ньому щем сумління, заколисаного молитвою й сльозами. Висповідатися! Висповідатися! Мало вколисати сумління сльозою й молитвою. Він повинен стати навколішки перед служителем Святого Духа й виповісти, правдиво й зі скрухою, всі свої приховані гріхи. Поки знову почує, як ковзнуть порогом двері, відчиняючись, щоб впустити його у дім, поки знову побачить стіл у кухні, накритий до вечері, він уклякне і визнає гріхи. Це ж так просто.

Щем сумління припинивсь, і він швидко попростував темними вулицями. Як багато плит на хіднику цієї вулиці, як багато вулиць у цьому місті, як багато міст у світі. А вічність не має кінця. Він у смертному гріху. Хай навіть раз згрішити — все одно він смертний. Це може статися в одну мить. Але яким же чином, так швидко? Побачивши — або подумавши про те, що бачиш. Очі спершу бачать річ без бажання її бачити. Тоді в одну мить це й стається. Але ота частина тіла — невже вона щось розуміє? Змій, найпідступніший з польової звірини. Вона напевно розуміє, якщо, в одну мить зажадавши, вона продовжує оте жадання, мить за миттю, продовжує гріховно. Вона відчуває, і розуміє, і жадає. Жах! Хто зробив її такою, оту звірину частину тіла, що здатна розуміти як звірина і жадати як звірина? Що ж вона таке — він сам чи щось нелюдське у ньому, підштовхуване душею, нижчою ніж його власна? Його душу пойняла огида на думку, що ніжною снагою його єства годується якесь мляве зміїне єство, жиріючи в багні хоті. Ох, чому воно так? Чому?

Він весь зіщуливсь під тінню цієї думки, знікчемнівши у страху перед Господом, Який сотворив усе, Який сотворив усіх. Безумство. Кому ще таке могло прийти в голову? Зіщулившись у темряві, він принижено і німо молив свого янгола-хоронителя, щоб відігнав мечем нечисту силу, що зашіптує йому мізки.

Шепіт припинивсь, і він усвідомив, що це його власна душа добровільно згрішила в думці, у слові й на ділі через його власне тіло. Висповідатись! Він мусить висповідати кожен гріх. Якими словами він скаже священикові те, що зробив? Але мусить, мусить. Хіба зможе він сказати все, не померши від сорому? Як він міг робити це без сорому? Безумець, огидний безумець! Висповідатись! О, як хочеться бути знову вільним і безгрішним! Може священик підкаже. О Господи милосердний!

Він усе йшов і йшов зле освітленими вулицями, боячися зупинитись навіть на мить, щоб не виглядало, ніби він відтягує те, що чекає попереду, боячись дійти до мети, якої все-таки прагне. Яка прекрасна, мабуть, душа у стані благодаті, коли Бог дивиться на неї з любов'ю!

Вздовж дороги на краю хідника сиділи неохайні дівчата з кошиками. Брудне волосся спадало їм на очі. Сидять навпочіпки серед болота — яка тут краса! Але Бог бачить їхні душі; і якщо їхні душі — у стані благодаті, то вони сяють очам, і Бог дивиться на них з любов'ю.

Душу обвіяв спустошливий подих приниження, коли він подумав, як низько він впав, коли відчув, що їхні душі любіші Богові, ніж його душа. Вітер обвіяв його й полетів далі до міріадів інших душ, над якими Божа милість сяє то сильніше, то слабше, зірки то яскравіють, то тьмяніють, то є, то нема. І мерехтливі душі відходять — то вони є, то нема — зливаючись з невпинним подихом. Одна лиш душа пропала, крихітна душа — його душа. Зблиснула раз і погасла, забута, пропаща. Кінець: чорне, холодне, порожнє ніщо.

Усвідомлення простору повільно верталося до нього довгою дорогою непросвітленого, невідчутого, непрожитого часу. Навколо нього сама собою вималювалася убога картина: посполита говірка, палаючі газові ріжки в крамницях, запах риби, алкоголю і вологої тирси, снування чоловіків і жінок. Літня жінка саме збиралася переходити вулицю, тримаючи в руці каністру з гасом. Він нахилився і спитав, чи є тут поблизу церква.

— Церква, сер? Є, сер. Є церква на Черч-стріт.

— Черч?

Вона переклала каністру з руки в руку, показуючи йому Дорогу. Виставлена з-під торочок шалі поморщена правиця смерділа гасом, він ще нижче нахилився до неї, голос її і смутив, і вмиротворював.

— Дякую вам.

— Нема за що, сер.

Свічки на головному вівтарі були вже погашені, але вздовж затіненої нави ще плили пахощі ладану. Бородаті прислужники з побожними обличчями виносили через бічні двері балдахін, паламар підпомагав їм неквапними жестами й словами. Кілька парафіян усе ще барилися в церкві, молячись перед одним з бокових вівтарів або клячачи в лавах біля сповідалень. Він несміло опустився на коліна біля останньої лави, вдячний за сумир, тишу і пахучий затінок церкви. Дошка, на якій він уклякнув, була вузька і зачовгана, а біля нього стояли навколішках сумирні послідовники Ісуса. Ісус теж народився в убогості і працював у теслярні — обрізав і стругав дошки, і вперше возвістив царство Боже