Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

— Та так, — підсумував маршалок, — як тягнули ведмедя до меду — вуха відірвали, а як відтягати, то хвоста треба віддирати…

Сушно примліло від червневої спеки; навіть вічно голодні корови не хотіли вже пастися, а, ліниво помукуючи, чекали на обідній перепочинок у холодку стаєнь; добре було лише стадам гусей і качок у прохолодній річковій воді Білого Стоку. Сільський люд, маючи надію на те, що чума вже минулася, уперто запасався сіном: живі, Богу дякувати, то й працюймо — життя триває… Аж почорнілі від сонця чоловіки й жінки сновигали луками, не зважаючи на спеку, перевертали сіно й формували копиці; над селом стояв пряний запах підсохлих трав: м’яти, кмину, чебрецю… Лише малі діти й півні не мали чого робити й доповнювали своїми голосами пасторальну картину Сушна.

Гертруда, Кордуля, Юзефа й маленький Франц прийшли охолодити ноги до річки. Панянки Коморовські нагадували справжніх лугових фей: світлі лляні плаття з червоною вишивкою й гаптуванням кольорами перегукувались із пишними віночками з ромашок і маків, а для дворічного Францішека постаралася кожна з трьох няньок: вінки були і на голівці, і на ручках, тож малий задоволено обскубував із них квіти. Поодаль, у високій траві, як зазвичай, бовваніла постать глухого Іванка: усю роботу він старався зробити вдосвіта, а далі йшов милуватися Гертрудою. У теплій воді на обмілинах було видно замлілих сріблястих плотичок з елегантними червоними плавцями; біля донних джерелець охолоджувалися великі банькаті раки; десь на глибині чекала на нічну прохолоду щука.

— Як би я хотіла бути рибою, — замріяно сказала Гертруда. — Я б запливла аж до моря… А дорогою розглядала б інші міста, села, людей…

— Та ти й так була аж у самому Відні! Ні я, ні Юзефа ще так далеко не їздили… Тільки раз тато взяв нас до Львова, на ярмарок, то там сті-і-льки вже людей було, що ми нічого й не побачили, бо вони нам усе заступали. — Кордуля більше любила своє спокійне Сушно.

— У Відні люди такі вродливі, відрізняються від наших: переважно біляві й із синіми очима; а в Угорщині — чорняві й кароокі, — ділилася спогадами Гертруда. Та хитрій Кордулі муляло інше, і вона мусила то спитати: — А хтось був там такий вродливий, як пан Станіслав Потоцький?

— Ах ти язиката Кордулька… — Гертруда пішла в наступ, і менша сестричка, сміючись, побігла навпростець у бік лісу. З трави вигулькнув і поспішив за ними невидимим охоронцем дурник Іванко.

Раптом біля дороги Кордуля стала як укопана, і Гертруда з розгону аж врізалася в неї: з лісу в бік села рухалися чотири вершники, і серед них… О Боже, — у Гертруди мало не вискочило серденько з грудей, — красень Потоцький наближався до неї, за ним — Сіраковський із гайдуками…

— Моє шанування, панянки Коморовські. — Щенсний спішився й галантно вклонився Гертруді й Кордулі, затримавши палкий погляд на старшій. — Цілі два тижні я очікував того моменту, коли зможу подякувати вам і вашим батькам за гостинність… Оце вам… і вашим сестричкам, — простягнув усміхнений Щенсний Гертруді величенький мішечок. — Це цукерки, є й турецькі…

Нетерпляча Кордуля намагалася хутчіш розв’язати мішечок, а Гертруда не могла відвести погляд від красивих і проникливих карих очей Щенсного — здавалося, весь світ зник та онімів і залишилася тільки вона й цей високий хлопець із мужнім і водночас ніжним обличчям.

— Гертрудо, ти чого? Та ж бери, — Кордуля наполегливо трясла сестру за руку.

— Так, що тут у нас, — заглянула в мішечок Гертруда. Зацукровані фініки, груші й сливи, навіть квіти фіалок у цукрі тішили ще дитячі душі панянок нечуваним смаком.

— Доброго дня найгарнішим панночкам цього села! — галантний Сіраковський півдороги наздоганяв нетерплячого Потоцького. — О-о-о, як би я хотів теж прийняти вас, пане Потоцький, у грозу, щоб ви й мені таких цукерків привезли! — прицмокував Кароль, наганяючи апетиту Кордулі.

— А ви, пане Каролю, тепер як тільки на дощ буде показувати, гайда з паном Потоцьким до нас — щось, може, і вам коло нас перепаде. — Кордуля простягнула Каролю мішечок. — Пригощайтеся, я добра дівчинка…

Щенсний моргнув до Сіраковського — той зрозумів без слів.

— Панно Кордулю, ви їздили верхи? — Кордуля з набитим ротом заперечливо махнула головою. — О-о-о, то ми це виправимо. — Вправно висадив дівчинку на коня, і, тримаючи за вуздечку, неспішно пішов попереду.

— Панно Гертрудо, я дуже радий вас знову бачити. — Внутрішнє тремтіння переплелося в Щенсному з великою радістю.

— Правду кажучи, я теж. — Очі Гертруди неначе дивилися в самісіньку душу Щенсному.

Гаряча хвиля винесла юнака на пік щастя: «Вона теж мене кохає… Маурицію, другий твій момент виключений. А першого так і нема: вона прекрасна…» Потоцький узяв руку дівчини у свою.

— Можна?..

Гертруда кивнула, її переповнювали невідомі досі почуття: дівчина була готова цілу вічність милуватися цим юнаком, його високим лобом, гарним обрисом обличчя, вольовим підборіддям і ніжними карими очима, що затягували в себе й пронизували душу, та слухати, що він говорить. Він був набагато вищий від неї, і тендітна Гертруда дивилася на нього, як на Бога, знизу вгору, і підсвідомо вона вже й мала його за Бога.

— Ти мов весна, вродлива і струнка, а погляд твій — то літня спека. Лишень не будь зимою ти. У серці буду образ твій нести. — Вірш Щенсного запав у душу Гертруді, і вона була приголомшена майже освідченням. — Пане Щенсний, як гарно… А хто автор?

— Це я написав. Для вас, Гертрудо… Ви мені дуже, дуже подобаєтеся.

— Дякую, пане Щенсний. Ви… теж дуже гарний. — Дівчина не змогла відкрити почуття, що теж уже зайшло в її серце. — О, ми вже майже вдома, — зніяковіла Гертруда не знала достеменно, чи вона цьому рада, чи ні.

— Заждіть, панно Гертрудо. — Юнак сповільнився й стишив голос. — Якщо ви не проти, я б приїхав до вас іще, але… тільки до вас, розумієте? Ми б поговорили з вами без нікого… То як?

Дівчина не мала жодного, ані найменшого досвіду в справі побачень. Єдине, що їй втовкмачили батьки, — це те, що зустрічі мають бути лише з паничами, а з ними в окрузі на відстані чималого кінного шляху було тугувато, та й не була ще Гертруда з ними знайома. І школа у Відні була лише для дівчат… І мама з татом не розказували, та й не мали навіть потреби пояснювати якісь там правила стосунків між хлопцями й дівчатами: де вони, ті кавалери — ау-у-у… Хіба на балах чи в гостях, а там усі знайомства, гулянки-прогулянки