Читати книгу - "Ось відкрита долоня"

Водій-механік недосвідчений, так гнав, що ми проїхали повз аеропорт. Загальмували вже біля селища Спартак, а в цей момент у Спартаку був прем’єр ДНР Захарченко. Да-а… Коли перший раз щось відбувається, ти ще неляканий, не знаєш, чого чекати. Їдемо – і здається, що по броні камінчики стукають, потім відчуваєш: кришка люка ходить ходором, а тоді спалах і потужний удар… Урешті виявилося, ми зробили коло й повернулися в Піски. Вибралися назовні – і що бачимо: броня витримала п’ять влучень РПГ. Чотири по дотичній і одне пряме. Нас врятувало те, що на броні були прикріплені речмішки і бронежилет. А РПГ, може знаєте, коли б’є, кумулятивний струмінь пропалює метал, розплавляє броню й усе всередині випалює. Але тут силу удару пом’якшили мішки й бронежилет. Хлопців, що поруч зі мною сиділи, контузило, один від удару отримав травму хребта, а я цілий залишився. Потім ми дивилися по «сєпар-тв» новини, які транслює Донецька телевежа, і там сказали, що українські військові намагалися атакувати. Насправді ми просто заблукали.

Поки ми розмовляємо, нас кілька разів переривають відвідувачі. Жвавий день сьогодні в госпіталі, день відкритих дверей. То діти прийшли привітати, малюнки принесли, то мами курсантів з солодкими подарунками. Але Ян не губить нитки розповіді.

– А другий раз ми таки заїхали в аеропорт, – повертається туди, де зупинився. – Це було дванадцятого листопада. Уночі ми перейшли в старий термінал. Усі дні тривали перестрілки, але складалося враження, що це більше імітація, «докучливий вогонь». Сєпаратисти змінювалися щотижня, їм не хотілося підставлятися. Стріляли, щоб звіти для Москви скласти – так мені здавалося. А двадцять дев’ятого листопада розпочався справжній штурм. Відразу було зрозуміло: приїхали професіонали з конкретним завданням, вони й узялися за справу конкретно. Ми чули, що були серед них і чеченці, з характерним акцентом. Та ми й бачили їх – у беретах, бородаті. Найнебезпечнішим і ймовірним напрямком для штурму була східна частина старого терміналу. Нас тішила думка, що там були розтяжки й сигналки. Може, попередні сєпари думали так само. Тепер не важливо, були там розтяжки чи ні, це не завадило атакуючим. А в нашому взводі особовий склад – це механіки-водії, наводчики-оператори, командири БМП, був ще просто водій. Хлопці в основному з Херсона, Запоріжжя, Дніпропетровської області… Ніхто й не здригнувся, гідно зустріли, істерик не було, всі стояли по своїх місцях. Хоча й не були підготовлені до бою в приміщеннях, коли до ворога метрів десять-п’ятнадцять. А то й п’ять.

О пів на дванадцяту дня почався штурм. Перший поранений. Нічого, трималися. Мене вибили близько п’ятої години. Просто відчув удар в руку, відкинуло – і все. Бій тривав. А десь годині о десятій вечора серед нас було вже дев’ять поранених. Тоді з нового терміналу прийшло підкріплення з 74-ї аеромобільної бригади, і поранені вночі потихеньку перейшли зі старого терміналу в новий, уздовж паркана, там метрів вісімдесят… усе прострілюється… Головний у нас там був Тополя, заступник командира 93-ї бригади. Його теж контузило.

Хлопці потім розповідали, бій тривав увесь день. Важко дався. Сімнадцять «трьохсотих», чотири «двохсотих» – один, на жаль, залишився там. Не вдалося витягти. Старий термінал став його могилою… Довелося підірвати старий термінал.

Ян показує фотографії з мобілки друга Артема, бо його власна мобілка розбилася в бою. Артем з Дніпропетровська, під Іловайськом потрапив в оточення, був у полоні, потім у госпіталі, повернувся назад…

– Ось тут, – Ян показує фотографії на екрані мобілки, – на першому поверсі старого терміналу, коли тихо, найбільшим задоволенням було посмажити картоплю на вогні. У нас там якийсь саморобний мангал був, піднос знайшли… Уночі було дуже холодно. Це тільки коли бій – жарко. А у черговому режимі, на посту, холодно. Заступали втрьох. Один стоїть дві години, двоє відпочивають, потім змінюються. Якщо є тепловізор – дивишся в тепловізор, якщо ні – орієнтуєшся на слух. Щось зашаруділо в повній темряві, якийсь підозрілий звук: чеку з гранати висмикнув – і туди. Одного разу виявилося, що це кіт шурхотів. Потім прибіг до нас, обурено нявкаючи. – Ян нарешті усміхається, нагадує: – Я котів люблю…

Показує у мобілці стіну, на якій усі розписувалися, підвал, де могли поспати, більш-менш обігрітися; показує отвір у стіні, за ним – чорнота.

Ось звідси пішов штурм, з цієї діри. Звідси полетіли гранати, запрацювали гранатомети…

А позивний? Який у Яна позивний? У нього не було позивного. У них у підрозділі по іменах один до одного зверталися, а позивні були лише в тих, хто по радіостанції спілкувався.

Ян поступово одужує, чекає на приїзд дружини й доньки. Багато читає. Він вдячний комусь невідомому, хто «набив» до букрідера книжок до його смаку. Є улюблена фантастика, воєнні мемуари. Ян хоче в білих плямах Другої світової війни розібратися… І – усмішка – боїться набрати кілограмів. Каже: за місяць схуд на десять кілограмів, а тепер, з таким наполегливим годуванням, – кидає оком на Сашкову Олену – можна легко повернутися до попередньої ваги…

– Ви знаєте, – кажу йому, – хто першим назвав таких, як ви, кіборгами? Самі бойовики. На початку вересня один з бійців так званої Новоросії написав: я, блін, не знаю, хто захищає Донецький аеропорт, але ми їх вже три місяці вибити не можемо… І далі близько до тексту: намагалися, мовляв, штурмувати, але нам так вломили, що змушені були відійти… А висновок був такий: не знаю, хто там сидить, але це не люди – це кіборги.

Ян невизначено гмикує, я цього слова – «кіборг» – від нього не чула. Як і інших слів: «патріот», «герой», «батьківщина»… Він і про бій за аеропорт розповідає буденно, звичайними словами.

Розмови, розмови, розмови… Вони тут лікують. Вони тут душу перевертають, знімають з неї тягар. Волонтерка Настя (та, що перевелася на заочне й у госпіталі щодня) переконана, що це іноді найголовніше – поговорити з хлопцями, просто послухати їх з розумінням. Але воно не завжди так буває, щоб усе збіглося – настрій, певний час, реакція… Приходить бабуся з домашньою картопелькою, загорнутою в газети, у кілька рушників. Ще гарячою. Хлопці вдячні їй, хоча саме цієї хвилини їжа до рота не лізе, але й бабцю ображати не хочуть, з’їмо, кажуть. Трошки пізніше неодмінно з’їмо. Бабусі цього замало, її переповнює співчуття, і вона сама все псує: «Ой Божечку! – зі схлипом, з надривом, до безногого: – Бідна дити-ина! Та що ж з тобою зробили… Та як же ти тепер?..»

І без того на серці шкребло, а тепер й поготів – хіба встати й вийти.