Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

Ґіллінґ виявився селищем, яке відстало від часу. Тут була стара церква, будинок священика, два чи три магазини, кілька будиночків, три-чотири муніципальні будинки й дуже приваблива галявина в центрі селища.

Місіс Мілрей жила в крихітному будиночку, навпроти церкви, по той бік галявини.

Коли авто Картрайта під’їхало до будинку, Еґґ запитала:

– А міс Мілрей знає, що ви будете розпитувати її матір?

– О, так. Вона написала тій лист.

– Думаєте, це добре?

– На Бога, чому ні?

– О, я не знаю… Але ви не взяли її з собою.

– Взагалі-то я боявся, що міс Мілрей втручатиметься. Вона така продумана в усьому – вона, певно, намагалася б підказати мені, що запитувати.

Еґґ розсміялася.

Місіс Мілрей була зовсім не така, як її донька. Та жорстка, а ця м’яка, та кутаста, а ця пухка.

Жінка, схожа на велику пампушку, нерухомо сиділа в кріслі, розміщеному так, щоб з вікна їй було видно, що відбувається на вулиці.

Здавалося, вона була рада появі гостей.

– Дуже мило, що ви приїхали, сере Чарльзе. Я так багато чула про вас від моєї Вайолет. – (Вайолет! Як мало це ім’я пасує міс Мілрей.) – Ви навіть не уявляєте, в якому вона захваті від вас. Їй було так цікаво працювати на вас усі ці роки. Присядьте, міс Літтон-Ґор. Пробачте, що я не встаю. Кінцівки зрадили мене багато років тому. Така воля Божа, і я не скаржуся, та й завжди кажу, що люди звикають до всього. Можливо, ви хочете чогось перехопити з дороги?

І сер Чарльз, і Еґґ відмовилися від закусок, але місіс Мілрей не звернула на це уваги. Вона по-східному сплеснула долонями, і на столі з’явилися печиво та чай. Поки вони дзьобали одне і сьорбали інше, чоловік підвів до мети їхнього візиту.

– Думаю, місіс Мілрей, ви чули про трагічну загибель містера Беббінґтона, який колись служив тут вікарієм?

Пухкенька жінка енергійно закивала.

– Так, чула. Я прочитала в газеті все-все про ексгумацію. Не уявляю навіть, ну хто міг його отруїти. Він був дуже, дуже приємним чоловіком, усім так подобався – і дружина його теж. Та і діточки їхні, взагалі все-все.

– Справді, це велика загадка, – визнав сер Чарльз. – Ми щосили намагаємося її розгадати. Власне, ми приїхали, щоб ви допомогли нам із цим.

– Я? Та я не бачила Беббінґтонів – дайте подумати – понад п’ятнадцять років.

– Знаю, але ми вважаємо, що його смерть могла бути якось пов’язана з його минулим.

– Я навіть не знаю. Вони жили дуже тихо – бідні були, правда, сердешні, та воно й ясно, стільки дітей.

Місіс Мілрей охоче занурилася в минуле, але її спогади жодним чином не допомагали.

Сер Чарльз показав їй збільшене фото Дейкезів, портрет Енджели Саткліфф і розмите зображення міс Віллз із газетної статті. Пухка жінка роздивлялася їх із великою цікавістю, але нікого не впізнала.

– Не скажу, що я когось із них пригадую. Звісно, це було давно. Але, з іншого боку, це маленьке місто. Тут не так багато подій. Дівчата Еґнью, доньки лікаря, повиходили заміж і роз’їхалися, а наш новий лікар – не одружений ще – має нову молоду пасію. Старі сестри Кейлі, які завжди сиділи на великій лаві в церкві, – всі вони померли багато років тому. А Річардсони – він помер, а вона переїхала до Уельсу. В селян все по-старому. Тут мало що змінюється. Думаю, я можу розповісти про це не більше, ніж Вайолет. Коли вона була маленькою, то часто навідувалася до будинку вікарія.

Сер Чарльз намагався уявити міс Мілрей маленькою дівчинкою, але не зміг.

Він запитав місіс Мілрей, чи пам’ятає вона когось на прізвище Рашбріджер, але жодних спогадів, пов’язаних із цим іменем, в її пам’яті не зринуло.

Зрештою гості пішли.

Їхня наступна зупинка була у пекарні, де вони з’їли сякий-такий обід. Серові Чарльзу більше хотілося пообідати деінде, але Еґґ відказала, що місцеві можуть почати пліткувати.

– До того ж нікому ще не шкодили варені яйця з булочками, – строго додала вона. – Чоловіки так носяться зі своєю їжею.

– Від варених яєць в мене завжди депресія, – мляво відповів на це сер Чарльз.

Жінка, яка їх обслуговувала, виявилася досить говіркою. Вона теж читала в газетах про ексгумацію, і її налякав той факт, що вбили колишнього тутешнього вікарія.

– Я тоді була дитиною, – пояснила жінка, – але я його пам’ятаю.

Проте вона мало що могла про нього розповісти. Після обіду Картрайт і Еґґ пішли до церкви і проглянули книгу із записами про хрестини, вінчання та смерті. Тут також не знайшлося нічого обнадійливого чи корисного.

Вони вийшли на церковний цвинтар і стали ходити між надгробними каменями. Дівчина читала прізвища вголос.

– Які дивні, – зауважила вона. – Подивіться лишень, тут є ціла родина Пенніварт, а ось Мері-Енн Крутверт.

– Не аж такі дивні, як моє, – пробурмотів сер Чарльз.

– Картрайт? Мені це прізвище геть не здається дивним.

– Ні, не Картрайт. Картрайт – мій сценічний псевдонім, який я зрештою взяв за прізвище.

– А яке ваше справжнє прізвище?

– Я вам ні за що не скажу. Це мій страшний секрет.

– Воно таке химерне, як ці?

– Радше смішне.

– Ой, ну скажіть мені.

– Ні, ні й ще раз ні, – твердо відповів сер Чарльз.

– Ну будь ласка.

– Ні.

– Ну чому?

– Ви сміятиметесь.

– Не сміятимусь.

– Ви не зможете втриматися.

– Ну будь ласка, скажіть. Будь ласка, будь ласка, будь ласочка.

– Яке ви наполегливе створіння, Еґґ. Чому вам так хочеться знати?

– Бо ви мені не кажете.

– Яке ж ви миле дитя, – сказав сер Чарльз якось непевно.

– Я не дитя.

– Справді? Цікаво.

– Скажіть мені, – прошепотіла Еґґ.

На обличчі сера Чарльза з’явилася гірка й водночас мила усмішка.

– Ну, гаразд. Прізвище мого батька – Дуррен.

– Ви жартуєте?

– Аж ніяк.

– Кгм, – вимовила Еґґ. – Це, можна сказати, катастрофа. Йти по життю з прізвищем, що звучить майже як «дурень».

– Навряд чи з таким прізвищем я зміг би далеко зайти в своїй кар’єрі, згоден. Пам’ятаю, – мрійливо сказав актор, – я розмірковував над ідеєю (тоді я був ще дуже молодий) назватися Людовіком Кастільйоне, але зрештою зупинився на британському варіанті «Чарльз Картрайт».

– А Чарльз – ваше справжнє ім’я?

– Так, про це подбали мої хрещені батьки. – Він замислився, а потім додав: – Чому б вам не називати мене просто Чарльзом, без «сер»?

– Я могла б.