Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– А, тоді. – Еґґ намагалася говорити байдужо.

Cер Чарльз раптом сказав:

– Еґґ, це вбивство стало здаватися мені якимсь нереальним. Сьогодні так і взагалі здається мені фантастикою. Я хотів прояснити все раніше, ще до всіх цих подій. Але я був забобонний щодо цього. Вирішив, що якщо розв’яжу цю справу, то доб’юся успіху і в іншому. О, чорт забирай, та скільки ще я буду ходити околяса? Я так часто грав любов на сцені, що розучився говорити про неї в житті… То це я чи цей юний Мендерз? Вчора мені здалося, що це я…

– Тобі правильно здалося…

– О, ти прекрасний янгол! – вигукнув сер Чарльз.

– Чарльзе, Чарльзе, ну не будеш же ти цілувати мене на церковному цвинтарі.

– Я цілуватиму тебе, де захочу.

* * *

– Ми так нічого і не довідалися, – сказала Еґґ пізніше, коли вони мчали до Лондона.

– Навпаки, ми дізналися найголовніше… Що мені тепер до мертвих священиків і лікарів? Лише ти маєш значення… Знаєш, люба, я на тридцять років старший за тебе. Ти впевнена, що це нічого не змінює?

Еґґ легенько вщипнула його за руку.

– Не мели дурниць… Цікаво, чи інші знайшли щось?

– Як знайшли, то й на здоров’я, – щедро відказав сер Чарльз.

– Але, Чарльзе, тобі усе так добре вдавалося.

Одначе Картрайт уже не грав ролі великого детектива.

– Ну, це була моя вистава. А тепер я передаю її Величним вусам. Нехай тепер він цим займається.

– Гадаєш, він знає, хто скоїв ці злочини? Бо сказав, що знає.

– Імовірно, він навіть не здогадується, але мусить дбати про репутацію.

Еґґ мовчала, і сер Чарльз запитав:

– Про що ти думаєш, люба?

– Я думала про міс Мілрей. Вона так дивно поводилася того вечора, про який я тобі розповідала. Вона щойно прочитала в газеті про ексгумацію і не знала, що робити.

– Не може такого бути, – бадьоро відказав Картрайт. – Ця жінка завжди знає, що робити.

– Годі жартувати, Чарльзе. Вона мала схвильований вигляд.

– Еґґ, люба, ну чому я маю думати про схвильованість міс Мілрей? Чому я маю думати про когось, крім нас?

– Побережись краще трамваїв. Я не хочу стати вдовою, ще не встигнувши стати дружиною.

Вони поїхали до сера Чарльза випити чаю. Їх зустріла міс Мілрей.

– Вам телеграма, сере Чарльзе.

– Дякую, міс Мілрей. – Він нервово розсміявся по-хлопчачому. – Послухайте, я маю повідомити вам новини. Ми з міс Літтон-Ґор збираємося побратися.

Після секундної паузи міс Мілрей видобула:

– О, я впевнена, я впевнена, ви будете дуже щасливі разом!

Її голос звучав якось дивно. Еґґ помітила це, але не встигла вона поділитися враженнями із Чарльзом Картрайтом, як той скрикнув:

– Господи, Еґґ, подивися лишень. Це від Саттертвейта.

Він дав їй телеграму, Еґґ прочитала її, і очі дівчини розширилися.

Розділ тринадцятий

Місіс де Рашбріджер

Перш ніж сісти на потяг, Еркюль Пуаро та містер Саттертвейт переговорили з міс Ліндон, секретаркою сера Бартолом’ю. Та дуже хотіла допомогти, але не знала нічого важливого для справи. Місіс де Рашбріджер згадувалася в записах сера Бартолом’ю лише як пацієнтка. Той завжди говорив про неї лише як лікар.

Пуаро та Саттертвейт прибули до санаторію близько дванадцятої. Медсестра, яка відчинила їм двері, мала стривожений та зніяковілий вигляд. Містер Саттертвейт попросив покликати старшу медсестру.

– Не знаю, чи зможе вона приділити вам увагу цього ранку, – невпевнено промовила дівчина.

Саттертвейт дістав візитівку й написав на ній декілька слів.

– Передайте їй, будь ласка, оце.

Їх провели в невеличку залу для очікування. За п’ять хвилин двері прочинилися, і увійшла старша медсестра. Вона була зовсім не схожа на ту жваву й професійну жінку, з якою Саттертвейт бачився минулого разу.

Чоловік підвівся.

– Сподіваюся, ви мене пам’ятаєте, – почав він. – Я приходив сюди із сером Чарльзом Картрайтом одразу після смерті сера Бартолом’ю Стренджа.

– Так, пам’ятаю, містере Саттертвейте. Сер Чарльз іще питав про бідолашну місіс де Рашбріджер, і тепер це скидається на дивний збіг.

– Дозвольте відрекомендувати мсьє Еркюля Пуаро.

Бельгієць кивнув, і старша медсестра щось відсторонено відповіла. Вона вела далі:

– Не уявляю, як ви могли отримати цю телеграму. Все це здається таким заплутаним. Це ж не може бути пов’язано зі смертю бідолашного лікаря, правда? Це, певно, робота якогось маніяка, тільки так я можу це пояснити. Поліція нишпорить скрізь, і взагалі… Це жахливо.

– Поліція? – здивувався містер Саттертвейт.

– Так, вона тут з десятої ранку.

– Можливо, ми могли б поговорити з місіс де Рашбріджер? – запитав містер Саттертвейт. – Коли вже вона попросила нас приїхати…

Старша медсестра його перебила:

– О, містере Саттертвейте, то ви не знаєте?

– Не знає чого? – різко запитав Пуаро.

– Бідолашна місіс де Рашбріджер. Вона померла.

– Померла? – скрикнув детектив. – Mille tonnerres![29] Тепер усе зрозуміло. Я мав це передбачити… – Він замовк. – Як це сталося?

– Дуже дивно. Їй передали коробку шоколадних цукерок з лікером – надіслали поштою. Вона з’їла одну. Смак, здається, був жахливий, але вона, певно, не очікувала такого, тож проковтнула її. Люди рідко випльовують їжу.

– Oui, oui[30]. І якщо рідина вже почала витікати в горло, це ще і складно.

– Тож вона проковтнула цукерку й почала кликати на допомогу. Прибігла медсестра, але ми нічого не змогли вдіяти. Потім лікар викликав поліцію, вона приїхала і взяла цукерки на експертизу. Весь верхній шар був отруєний, з нижнім усе гаразд.

– А що за отрута?

– Поліція вважає, що нікотин.

– Так, – мовив Пуаро. – Знову нікотин. Нищівний удар. Який жахливий хід!

– Ми спізнилися, – сказав містер Саттертвейт. – Тепер ми ніколи не дізнаємося, що вона хотіла нам сказати. Хіба що… хіба що вона з кимось поділилася інформацією. – Він запитально поглянув на старшу медсестру.

Пуаро похитав головою.

– Нікому вона нічого не сказала, от побачите.

– Але ми можемо запитати, – не здавався містер Саттертвейт. – Може, комусь із сестер?

– Запитайте в будь-якому разі, – сказав Пуаро, але надії в його голосі не було.

Містер Саттертвейт повернувся до старшої медсестри, яка одразу ж викликала двох сестер – денну та нічну, – які доглядали за померлою, але жодна з них не могла додати нічого до вже сказаного. Місіс де Рашбріджер ніколи нічого не говорила про смерть сера Бартолом’ю, а про те, що вона відправляла якусь телеграму, вони навіть не знали.

На прохання Пуаро їх із Саттертвейтом відвели до кімнати убитої. Там вони зустріли інспектора Кроссфілда, і містер Саттвертвейт познайомив того з детективом-бельгійцем.

Потім підійшли до ліжка, щоб оглянути тіло. Покійній було під сорок, темне