Читати книгу - "Сповідь з того світу"

– Я вас і так дістану.

Зрозумівши, що Михайло відступив, Недоля натиснув на важіль коробки передач, газонув – і чорне BMW, розпилюючи своїми колесами брудний мокрий сніг, полетіло вуличкою в бік центру міста.

Розділ 38

Марія

Літо тільки починалося. Було воно наразі не парке, а пахуче, веселе, дзвінке і мелодійне. Живе. Хотілося жити, любити і працювати. Руки були в роботі, а голова в думках і планах на майбутнє. Раптом із заходу почали сунути чорні хмари. Гроза. Літо спочатку злякалося тих чорних хмар, та згодом посміхнулося своєю сонячною посмішкою. Грім зрозумів, що прийшов недоречно, тому погримів ще трохи, а далі й хмари забралися, залишивши по собі лише великі калюжі.

Ми встигли «хопнути» з поля сіно перед самою грозою, так що вона не встигла його намочити. Іван був задоволений: тепер лишилося іще скосити отаву – і корови наші будуть ситі цілу зиму.

Попрацював Іван на славу, так що й спати вирішив на тім сіні, бо в хаті для нього було надто душно. Я приспала Івасика й пішла до стодоли, аби спитати в свого чоловіка, чи не хотів би він іще чогось повечеряти. Як пішла, то так з тої стодоли до самого ранку і не повернулася…

Мій Іван був дуже веселий і задоволений собою. Певно, тому накинувся на мене, як «голодний вовк на молоду ягницю»: брав і брав, я ж не крилася зі своєю насолодою, глибоко втягуючи в себе запахи веселого літа вперемішку з ароматом грози та пахучого сіна…

Я тулилася до нього, обвивала своїми руками, боячись, що він знову може кудись піти. Верещиця все ще несла свої води, намотавши своєю течією іще десятки років. Так, мій чоловік знову відродився у своїх нащадках: був таким же щирим, стриманим, розумним і відважним. Укотре, обіймаючи мене і пестячи моє волосся, він уперся очима у стелю та думав свою тяжку думу.

– Про що ти думаєш? – запитала я його.

– Про Долю. Про Смерть.

– Бог з тобою, Іване. Ти мене лякаєш.

– А тут нема чого боятися. Смерть – це одночасно початок нового життя.

– Ну й нехай собі хтось відходить, інший приходить, я ж хочу бути з тобою: працювати, любитися, виховувати наших дітей. Що в тому поганого – це найкраща філософія, тому думай про Життя, а не про Смерть.

– Усе набагато глибше і складніше, Марусечко. Життя кожного з нас має свій початок і свій кінець. Ми так чи інакше розуміємо, що кожного дня до того кінця підходимо усе ближче. Кожен ховав близьких йому людей, тому знає, що воно таке. Багато хто з нас, особливо коли підходить старість, задумується над смислом свого життя.

Я повернула голову і зазирнула Іванові в очі.

– Тобі ж іще далеко до старості…

– Ми біжимо за тим світом, ловимо його, але перед кожним із нас, у його останній самотності, постає одне запитання: нащо мені це все? Нащо взагалі живе людина? Постійно ходимо колом, намагаючись дійти кудись, знайти відповідь. Але тої відповіді нема. Тоді ми заплющуємо очі й тішимо себе, знаходимо якісь відмовки. Тільки вони не тішать…

– Чекай: то ти, виходить, боїшся старості? От чого ти мене постійно лишаєш і відходиш? Вмерти молодим… Так, це красиво, достойно. А як же наші діти? Думаєш: мені легко було всі ці роки? – запитала я зі страшною гіркотою, яка виходила з мене, як сік навесні виходить із пораненої берези.

– Треба знайти спокій у самому собі, тоді безсмертна душа ніколи не спорожніє. Душа вища за Смерть, а у своєму безсмертному пориві може злетіти і вище за саму Долю.

Я знову лягла йому на груди, обдумуючи сказане…

Того дня була неділя. Ми, як завжди, прийшли з церкви, діти бавилися десь надворі, Іван обходив господарство, я ж заходилася готувати вареники, аби нагодувати такими смаколиками своїх мужчин. Мені з голови не виходили Іванові слова, які він сказав мені вночі. Я була вже не тою, що колись: господарство, діти і церква. Освіта дала мені широкий погляд на філософію, історію, літературу, музику і політику. У той час як мій Іван займався питаннями «Просвіти», патріотичного виховання молоді, я допомагала йому організувати театральний гурток і хор. Була завжди поруч із ним. Разом нам було добре: робота, господарство, синочок, громадська робота – усе в нас виходило. Живучи у відносному достатку, ми вже думали про другу дитину…

Після ночі любощів мені не хотілося, аби мій чоловік кудись ішов. На щастя, знову минув сильний дощ, так що навіть діти поприбігали з вулиці. «От і добре, – подумала я про себе. – Тепер мій точно нікуди не піде, а буде сидіти коло мене і дітей».

Ніби на доказ цих думок за спиною в мене рипнули двері, хтось зайшов до хати. Саме вчасно – я кидала вареники в окріп.

– О, ти якраз вчасно, – мовила я не озираючись. – Зараз пообідаємо й полягаємо собі трохи.

– Слава Ісусу Христу, – раптом мовив хтось за моєю спиною, так що я стрепенулася й озирнулася: переді мною стояв чоловік, одягнений скромно, але зі смаком. Це не був простий хлоп, хоч і на пана не тягнув. Певно, один з Іванових товаришів-народовців: он і вишиванка під піджаком.

– Слава Богу навіки, – відповіла я. Позаду нього виріс мій чоловік, що аж розпливався у посмішці. Він поплескав гостя по плечу.

– Бачите, Іване Яковичу, яка у мене гостинна дружина!

Чоловік трохи знітився.

– Прошу мене вибачити. Я приїхав до Городка порибалити, але тут дощик пішов. Може, я не вчасно?

– Та що ви, Іване Яковичу! Ото товариство зрадіє, що ви до нас вступили! Зараз побіжу покличу!

Ані гість, ані я не встигли нічого сказати, як Іван накинув шапку на голову і зник, залишивши нас наодинці.

– Та ви проходьте, сідайте до столу, – запросила я.

Чоловік скористався моїм запрошенням і примостився на лавці. Я поглянула на нього краєм ока і подумала собі, що десь його вже бачила. Аби порушити незручну мовчанку, запитала:

– Гарну пан має вишиванку.

– Ношу її для самоідентифікації, – відповів гість.

Тут я звернула увагу, що, попри поважні літа, чоловік мав іще сильний голос, очі його світилися неабияким розумом і