Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Зустріч із Ромою сплутала всі думки.

Мене долали дивні емоції.

Малоприємна суміш із шоку, розчарування і приниження. Та найбільше мене мучили два запитання: навіщо він повернувся і чому такий злий?

За що? Що я такого зробила?

Адже була впевнена, чудово пам'ятала, як закінчилися наші стосунки. Він поїхав із країни. І більш не повернувся.

Він просто забив на мене, проявивши свою горезвісну цинічність. Звівши в абсолют сімейну прагматичність. Взяв за основу ухвалення рішень розважливість.

Рома розумів, що я йому не пара. Адже не маю багатих впливових батьків. Не прагну агресивно до кар'єрних висот, хапаючись за будь-яку можливість.

У мене цих можливостей просто не було.

Напевно, єдиний шанс піднятися поїхав від мене до Німеччини. Тільки це могло мене підняти до рівня Роми. Тільки він сам.

Але він не захотів.

І обрав розрив стосунків.

Не спромігшись навіть написати, що кидає мене остаточно.

Я чекала на нього місяцями. Ревіла як дурепа в подушку. А повідомлень не було.

Він повівся як боягуз і егоїст.

А тепер раптом заявляється і тицяє мене носом у бухгалтерські помилки, яким сто літ в обід?

Та це ще треба з'ясувати, чи була там помилка. І хто насправді складав ті документи.

Бо особисто я такого не пам'ятаю, щоб я недбало ставилася до цифр. А попередній бос міг що завгодно сфабрикувати. Ідеальним виходом для нього було повісити на мене всі фінансові дірки.

Підробити підписи — велике діло?

Я розуміла це вже вдома. У стані спокою, в тиші затишної маминої квартири.

Де я провела своє дитинство і юність.

Стоячи на кухні — нарізаючи овочі для салату. Принагідно заглядаючи в каструльку з вареною картоплею. І під кришку пательні з майбутньою підливою.

Я щось бубоніла собі під ніс, уявляючи нашу з ним розмову в новому ключі. Що б я сказала, якби в мене була можливість поговорити з ним ще раз.

Я "угукала", трясла чи навпаки мотала головою. Якоїсь миті я захопилася і порізала палець.

— От уже паскуда! Трясця! — Я затиснула поріз і підставила його під струмінь холодної води. — Порізалася через тебе, козел! Який же ти мудак, Романе Жданов! Сподіваюся, життя тебе ще покарає за твою козлячість!

У коридорі грюкнули двері.

Почулися рідні голоси.

То була мама і діти.

Точніше, Аву було майже не чути. Здебільшого я чула її бабусю. Вона щось швидко тараторила. А у відповідь їй огризався Назар.

— Що сталося? — вийшла я в передпокій. — Про що ви сперечаєтеся?

Аврора слухняно доповіла:

— Бабуся сварить Назара, бо він побився.

Я перевела свій погляд на сина і помітила побої.

— О боже, Назаре! — Кинулася до нього і стала мацати розбиту губу. Припухле око. — Що з тобою сталося?!

— Нічого... — буркнув він і спробував відвернутися. Щоб я не бачила розбитого обличчя. — Просто подряпина. Ударився об гілку на фізкультурі. Коли крос біг навколо школи.

— Та в тебе тут кров усюди!

Я судомно витирала кров на підборідді.

Стало так страшно, що сина побили.

Я його таким ще не бачила.

Руки тремтіли. Витирала кров краєм кухонного фартуха. І все ніяк не могла витерти.

— Мамо, у тебе кров на лікті!

Аврора помітила, що кровоточить палець.

І я ахнула, побачивши червоні патьоки. Зрозуміла, що кров на дитячому обличчі — моя.

— Боже правий. Як добре, що це моя кров, а не твоя. Уже злякалася не на жарт.

Ава дістала з портфеля вологу серветку і стала витирати мені руки.

Я ж відійшла від Назара, щоб роздивитися його краще.

— Ти порізалася, мамо? — пропищала Ава.

І я кивнула.

— Так, дитино. Порізалася. Готувала їсти до вашого приходу і порізалася. А з Назаром що сталося?

— Не знаю, — відмахнулася моя матір, — у нього сама запитай. Бо мені він нічого не каже, як партизан.

— Він побився! — заявила знову донька. — Я бачила, як його бив якийсь дядько!

— Який ще дядько?! — злякалася я більше, ніж раніше. — Мамо, ми маємо дзвонити в поліцію! Куди ваша охорона дивиться?! За що ми платимо за охорону школи?!

— Ніякий це не дядько, — шмигнув носом Назар. — Просто старшокласник. Звичайний дебелий придурок.

— Тебе побив старшокласник?! Ти знаєш його прізвище або хоча б клас?! Я негайно зателефоную класній керівниці — хай його покарають! Я з'ясую, хто його батьки, і поскаржуся на них до служби дітей!

— Не треба... — кинув Назар і пішов на кухню. — Будь ласка, не треба всіх цих істерик. Я норм.

— У тебе обличчя розбите, Назаре! — Мене просто трясло від побаченої картини. — Який ще "норм"?! Ти в дзеркало на себе дивився, синку?!

— Це ти його ще не бачила...

Син узяв із холодильника воду.

Почав пити її просто з горлечка.

А я стояла, затиснувши поріз на пальці. І не розуміла, як реагувати. Не могла зрозуміти, що, власне, сталося.

Що насправді відбувається з моїм сином?

Адже він не був забіякою.

У нього не було звички битися.

Якщо й бив когось, то тільки якщо давав здачі. Він не міг просто вдарити. Я це знала.

Я знала Назара. Це моя дитина.

Я його чудово знала, як облупленого.

— Він перший ударив, — сказала Аврора. — Я бачила. Назар підійшов і вдарив його по щоці. Кулаком... Він перший почав.