Читати книгу - "Поміж руїн , Адріана Вокер"

Олівія на одному вдиху це все розповідала, поки Меган здивовано споглядала на подругу, яка прямо зараз наче переказувала якийсь детективний роман, при чому у всіх фарбах. Від такого їй навіть дар мови відняло, через що вона деякий час просто дивилася на неї, а вже потім заговорила.

— Ха...ну, знаєш, ти мене прям здивувала. Не знаю, як ти до такого взагалі додумалася, але мені задумка дійсно сподобалась. Але давай це залишимо на потім? Спочатку потрібно з цією розібратися, адже, написання книги це лише пів біди, хай я вже і знайшла видавництво, де зможуть з тобою співпрацювати, надалі тобі доведеться досить сильно попотіти. 

— Ну так а я про що? Класно, правда? Я думаю, що можна було б спочатку якось роз...– дівчина продовжувала накидувати ідеї, аж поки в неї не задзвонив телефон. Спочатку вона просто вибила дзвінок, та говорила й далі, але коли їй почали дзвонити ще раз та ще раз, вона не витримала та взяла трубку, наперед вибачившись за незручності.

— Так, я слухаю. Слухай, я зараз трохи зайня..А, Ой, Боже, зараз приїду, зачекай декілька хвилин. Де ви зараз? Добре, скоро буду, – очі дівчини потемнішали на декілька тонів, вона була стривожена та стурбована чимось, тому було зрозуміло, що розмову прийдеться перенести.

— Мег, я..Я..Мені треба йти, моя подруга..там...

— Годі, заспокійся. Скажи нормально, що сталося?

— Моя подруга..її брат потрапив в серйозну аварію, вона приїхала туди чимдуж, а у неї діти дома одні. Їй необхідно негайно додому, а комусь необхідно залишитися і дочекатися лікаря..Мег, я справді..

— Спокійно. Яка лікарня? Ти маєш, чим добратися туди? ....Ясно, ідемо, кажи адрес, підкину тебе.

Дівчина швидко зібрали речі та поспішили до машини, надіючись про відсутність пробок. На щастя, лікарня була неподалік, і вже за десять хвилин вони стояли біля реєстрації та очікували на подругу Олівії.

Вона не змусила себе довго чекати. Її волосся було скуйовджене, лице зблідле, а сама вона була нервова. А коли вона побачила Меган, то її очі ледь не повилазили з орбіт, власне, так само, як і у Меган.

— Меган? Як ти? Звідки ти?

— Кого-кого, а тебе, я теж не очікувала зустріти. Кевін потрапив у аварію? – негативний кивок, – а, тільки не кажи, що він...

— Чудово. Це просто прекрасно, що тут саме ти. На тебе я можу покластися, – Луна підійшла до неї, та взяла її долоні у свої, споглядаючи очима повними надії, що вона допоможе.

— Я не...я тільки підвезла Олівію, я не план..

— В нього врізалася фура, Мег! Фура, яка окрім всього ще й вибухнула! Він чудом вижив..він зараз в реанімації, в нього струс мозку, він був весь у крові, можливий перелом ребер...Я не можу...Я не можу залишити його одного, я...– очі стікали по очах, руки тряслися, а голос тремтів. В її словах було стільки благань, наче Девіл зараз не в лікарні, а в якійсь глуші, і лише Меган може допомогти їй.

— Для цього є Олівія, в моїх планах не має стирчати декілька годин тут, та чекати поки вони вийдуть, та скажуть вердикт, який мені потрібно буде передати тобі. В мене є ще справи, тому...

— Але цього недостатньо! В мене повний графік, ось ось кінець весни, в мене завал роботи. Чоловік пропадає весь час, а дитина сама дома. За Девілом потрібно доглядати! А я не можу! Не можу розумієш?! – дівчина зірвалася на крик, вже не стримуючи себе, адже чорт візьми, брат на волосинці від смерті, за ним необхідний догляд, який вона, наразі, не здатна надати. Їй конче необхідна допомогла, а чужій людині вона довіритись не можна. Та й таку ще потрібно знайти.

— Зрозумій, лише ти...я...будь ласка...Благаю...

— Біжи до дитини.

— Що?

— Я сказала, біжи до дитини.

— Дякую, дякую, дякую. Господи...як же я тобі вдячна! 

Луна побігла до виходу, паралельно комусь телефонуючи, а коли вона зникла з зору, Олівія врешті-решт звернулася до дівчини:

— Може поясниш, що це було?