Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— Невже ти ніколи не співала? — спитала її раз Загнибідиха. — От уже скільки у нас, а я й досі твого голосу не чула.

— Чому не співала? Співала. Тільки тут якось не вільно співати.

— Чому не вільно? Заспівай, нагадай мені моє дівування.

Христя заспівала — і Загнибідиха своїм слабим розбитим голосом підтягувала.

Другого разу Загнибідиха попрохала Христю розказати про свій рід. Христя розказала і про батька, і про матір, і про напасті Супрунові. Вона нічого не втаїла від хазяйки. Та слухала та тільки глибоко зітхала.

— Знаєш що, — сказала вона, коли Христя замовчала. — Ти б пішла в село, матір провідала.

— Коли ж мені піти? — питає Христя.

— Коли? Ось у середу його винесе; аж до понеділка не буде. От і вибери день — і піди.

— А ви ж самі як зостанетесь?

— Про мене — байдуже! Не первина мені самій зоставатись. От якби ти пішла, та ще й матір свою привела сюди. Тепер годинка і тепло, — хоч би я на неї подивилася.

— Та мати такі, що самі не дійдуть сюди.

Загнибідиха зітхнула:

— Ну, вже хоч провідаєш.

Христя задумалася. «Коли його піти? коли зібратися? У середу — хазяїн виїде; у четвер — поприбирати треба дещо; хіба от у п'ятницю… Раненько вийду — на обід наспіну; там суботу перебуду, а в неділю рано й назад», — розполагає сама собі Христя і рада-рада, коли хазяйка згодилася… Вона матір побаче, з подругами наговориться, візьме з собою й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селі, то-то всіх здивує! А Супрун як побаче — ото його завійна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз вікна його пройде, а як Федора побаче — наперекір почне з ним загравати.

— Ти ж, Христе, раніше порайся та раніше й лягай спати, щоб виспатись на завтра, бо не близький світ тобі йти, — рає їй хазяйка в четвер після обіду.

Христя до роботи пристала — як не перерветься! Здається, поробила все. Ні, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка — саме мазати.

— Та то велика робота, не розпочинай, — каже їй хазяйка. — Хай уже як звернешся — та тоді.

Хоч і не кажи Христі. Як? Комора побита зимньою негодою, пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нізащо! Уже давно вона стирчить спичкою в оці.

Зараз після обіду нарядилася Христя у стару одежинку, замісила глини й почала шпарувати. Ще й не вечір — а вже й шпарування висхло; тільки побілити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й побіле…

Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає: тільки пройде щіткою — уже й сохне — біліє. Он зосталось тільки жовтою глиною підвести… Мерщій, Христе, мерщій! Уже вечоріє, — підганяє сама себе Христя.

Коли се — щось заторохтіло коло двору… Тпррру! — привертає до воріт. «Оце так! — думає Христя. — Чого доброго, несподівано хазяїн вернувся. От і піду додому!»

Розчиняється хвіртка. Христя — гульк: визирає Здір. У Христі аж серце затіпалося.

— Дядько Карпо… Здрастуйте!

— Здорова, Христе, — вітається Карпо, увіходячи у двір. — А я се під'їхав та боюсь іти, думка: може — собаки.

— Та в нас їх немає, — щебече Христя. — Як же там наші? Чи всі здорові, вибрикують?

— Та ще вибрикують, слава тобі боже!.. Мати кланяється, Одарка…

— А ви ж, дядьку, на базар?

— На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає ніякої чутки про тебе… Одарка утіша, так ніщо не помагає — плаче! От я й думаю: поїду лиш на базар, провітрюся і об тобі звістку привезу матері.

— Спасибі вам, — дякує Христя. — А я й сама збираюся у село.

— Як? Чого?

— У гості. Спасибі хазяйці, пускають.

— То от і гаразд: я тебе й підвезу.

А тут і Загнибідиха, зачувши у дворі гомін, виткнулася з хати.

— Хто то? — питає Христі.

— Це наш сусіда, з села.

— От і гаразд: то завтра з ним і поїдеш.

— Оце ж ми й раємося, — каже Карпо.

— То чому ж ти чоловіка не закличеш у хату? Добре гостей приймаєш! — жартою виговорює Загнибідиха Христі.

— Спасибі вам, — кланяючись, дякує Карпо. — Я тут не сам, — за ворітьми шкапа.

— Ну, то що! Хіба й у двір не можна завести? Переночуєш тут, а завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! — каже Загнибідиха.

Христя рада, а Карпо ще радніший. То йому на базарі стій і не спи цілу ніч; стережи шкапу та добра, що на возі; а то він у хазяйському дворі заночує.

Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скінчила роботу і кликнула його в кухню. Увійшла до їх і хазяйка. Така обхідчаста, така ввічлива; розпитує про село, про сходи, про Христину матір; хвалиться не нахвалиться Христею.

— Ти б засвітила та вечеряти гостеві дала, — сказала вона, коли почало смеркати, і вийшла в кімнату.

Поти Христя засвітила світло, поти витягла страву з печі, уже Загнибідиха і звернулася, та ще й з непорожніми руками: чарка горілки трусилася і грала проти світла у її руках. Вона піднесла її Карпові. Той, щиро подякувавши, випив і почав вечеряти.

— Добра у тебе, Христе, хазяйка, — сказав він, коли Загнибідиха вийшла з кухні.

— Все рівно, що мати, — одказала та тихо.

— Значить, тобі добре! За селом байдуже?

— Всього буває. Часом — з квасом, порою — з водою… А у вас же на селі як? — І Христя почала розпитувати про знайомих.

Карпо розказував, що за нею журяться дівчата.

— Горпина скільки раз забігала провідати матір, розпитати за тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця — не улиця; все збирається сама у город служити. Вона б, може, й зібралась, так мати спиняє.

— А Ївга? — спитала Христя.

— Ївга заміж збирається.

— За кого?

Карпо усміхнувся: