Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Як це не дивно, ми всі відразу стрепенулись: ця діловита акуратність дуже багато обіцяла. Мама поклала телеграму в окремий ящичок, де були сховані листи Адама, його свідоцтва, старі конверти з-під получки і навіть його дитячі кучері. Вона з погордою сказала:

— Адам напевно допоможе.

Перед самим приїздом Адама всіх нас добила страшна звістка. Батько серед білого дня вернувся з роботи разом з Арчі Джуппом, який залишився в прихожій, поки м-р Леккі розшукував маму. Наткнувшись на неї, він похнюпив голову й пробелькотів:

— Приготуйся почути тяжку новину... Знайшли капелюх старого... що плив по ставку.

Джупп, який ховав капелюх за спиною, показав нам свою знахідку.

— Він плавав на найглибшому місці, місіс Леккі. Проти причалу... — улесливо бідкався він. — Мені чомусь увесь день здавалося, що ваш родич там.

Я з острахом дивився на святу реліквію, а мама, нараз збагнувши своє горе, зайшлася гіркими сльозами.

— Та не хвилюйтесь, місіс Леккі, — кинувся до неї Арчі Джупп. — Може, ще... може, нічого й не сталося!

Батько пішов на кухню за чаєм для мами. Він ласкаво примусив її випити всю чашку і знову пішов на службу зі своїм «штатом».

Вдень приїхав Адам — в смугастих штанях і в чорному сурдуті, з сірою краваткою, заколотою золотою шпилькою з великою перлиною. Він одразу ж взявся за діло. Спочатку важно вислухав кожного з нас, навіть моє белькотіння про те, яким сумним був дідусь в останні дні та які фатальні сентенції він промовляв. Далі сказав:

— Треба заявити в поліцію.

Тяжка мовчанка.

— Але ж... — запротестував батько. — Моє становище...

— Дорогий тату, — холодно сказав Адам, — якщо старому закортіло вже втопитись, то як ти зможеш приховати це? Рішайте ви, я не наполягаю. Але, звичайно, вони спустять ставок.

Мама тремтіла з ніг до голови. — Адаме! Ги гадаєш, ти вважаєш?..

Адам здвигнув плечима. — Не думаю, що він купав цього капелюха для розваги.

— Ой, Адаме!..

— Пробач мою відвертість, мамо. Я розумію, як тобі тяжко. Але навіщо було жити тому опудалу?.. Ну, я пішов у поліцію. Начальник М’юір, на наше щастя, мій добрий приятель.

Він видобув з кисета, зробленого зі шкіри крокодила, бірманську сигару й пихато запалив її. А я дививсь на нього, і серце в мене краялось на шматки. Значливо глянувши на батька, Адам поважно підійшов до мами.

— От бачиш, мамо, добре, що я умовив тебе продовжити страховку. Давайте підрахуємо... — Лівою рукою він вийняв срібний олівець й почав писати. — П’ять років по три... та ще двадцять п’ять... ого, цілих сто шістдесят фунтів.

— Не треба мені ваших грошей, — заплакала мама.

— Вони нам дуже здадуться, — промимрив батько.

Дивлячись на них, я ще глибше відчув своє горе. Сльози почали душити мене, коли Адам сховав блокнота і підвівся.

— Я по дорозі забіжу до м-ра Мак-Келлара, в страховий відділ Будівельного товариства. Він допоможе обійти деякі формальності, щоб нам скоріше видали ці гроші. А може, краще запросити його сюди?.. Ти приготуй нам закусити, мамо... бо треба ж буде пригостити його як слід. — І він пішов.

Мама слухняно почала виконувати наказ Адама, снуючи поміж кухнею й кладовкою. Здавалось, вона хоче втопити своє горе в тяжкій роботі: варила й смажила, а батько, що терпіти не міг надмірних витрат, примусив її навіть спекти пиріг, який поглинув цілих шість яєць. Всюди поширювались пахощі смачних, небачених досі в цьому затхлому будинку, страв. Стіл був накритий найкращою скатеркою, на якій розставили парадний сервіз.

Адам повернувся о п’ятій, дуже задоволений.

— В понеділок почнуть спускати ставок. Якщо, звичайно, труп не спливе до того. Заплатить Товариство гуманістів. М’юір каже, що той ставок — якесь закляте місце: за десять років в ньому троє втопилось і один убився на льоду. Містер Мак-Келлар прийде після сьомої. Вперта свиня... Давай нам чаю. мамо.

Ми сіли за стіл, заставлений смачними стравами, яких я ще ніколи не їв у Ломонд В’ю: м’ясо, яєчка, млинці, пиріг і міцний гарячий чай.

— В таку хвилину, — мовив батько, — мені нічого не шкода.

— Ти гадаєш, він спливе, Адам? — з цікавістю звернувся до нього Мардок.

— Хто його зна, — діловито кинув Адам. — М’юір твердить, що трупи самі спливають за сорок вісім годин. Адже в них є повітря. — Мама здригнулась, заплющивши очі. — Спливають тихо і завжди лицем донизу — от дивна річ. Та бувають серед них і досить вперті бурдюки: не хочуть випливати, хоч убий. То їх засмоктує в пісок, або обплутують водорості... Кажуть, що треба кинути хліба з живим сріблом, і він впаде саме туди, де лежить утопленик.

Я не витримав і розревівся: передо мною враз постала страшна примара — дідусь лежить на дні ставка, обплутаний зеленим баговинням і весь розбухлий од води. Раптом задзеленчав дзвінок. Всі насторожились — увійшла Кейт, за нею Арчі Джупп.

— Прошу пробачити, — почав він, лупнувши на нас очима. — Та я гадаю, що вам потрібно знати... там знайшли ще один доказ.

Арчі, певно, здорово біг, бо з обличчя в нього численними струмками стікав піт, і всім своїм виглядом він хотів удати з себе глибоко схвильованого.

— Містер Паркін, який дає напрокат човни, згадав, що в середу звечора він чув, як щось шубовснуло в воду проти причалу. Тому сьогодні він захопив з собою кішку і виловив якийсь піджак. Потім заніс його в поліцію. Я сам бачив його. То піджак м-ра Гау.

Сльози знову потекли з моїх очей; мама теж заплакала — тихо, беззвучно.

Батько шляхетним жестом запросив гостя до столу.

— Сідай, брат, перекусиш з нами.

Арчі поштиво вклонився і взяв стілець, а коли мама подала йому чашку чаю, промимрив батькові:

— Видно, здорово він перебрав, м-р Леккі.

На моє превелике здивування, батько насупився.

— Ні, Джупп, я не дозволю так говорить про нього в моїй присутності. Це недостойно. Всі ми не без гріха. А він був