Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Якщо Ася й помічала мою дивну поведінку, вона її ніяк не коментувала. Лише раз зауважила, що останнім часом я хожу якась замріяна.

Та я намагалася не давати їй зайвого приводу для розпитувань та теорій.

От і зараз, одягнувши сукню, й лише дивом впоравшись з хитрим замком на спині, частина якої залишилася відкритою, я подивилася на себе у дзеркало та вийшла з примірочної, щоб показатися подрузі.

Та, замість Асі, зіткнулася з якимсь чоловіком. Буквально.

Мій ніс ткнувся йому трохи нижче ворота чорної сорочки, і я ніяково відступила від нього на крок, радіючи що не встигла перевзутися в підбори. Інакше летіти б мені далі, ніж я бачила.

А тоді підняла очі, й роздивилася того, в кого так негарно врізалася.

Це був той самий слідчий з квартири Жданова. Як його там?.. Мирон, здається?

Судячи з усього, він був тут, аби придбати костюм.

— Пані Царенко, — його темні, хижі очі ковзнули по мені, наче сканер, змусивши застригнути на місці. В його погляді не було хіті чи стандартного чоловічого інтересу, що викликало полегшення та напругу водночас, — Яка зустріч.

Не чоловік, а машина.

Я не була впевнена як краще поводитися у такій ситуації, бо, знаєте, ніколи раніше не мала справи зі слідчими. Тим паче ніколи не зустрічалася з кимось із них двічі. Та все ж привіталася, хоч і без особливого ентузіазму.

— Вітаю.

Продовжувати бесіду розмовами про справу, чи, боронь боже, погоду, я не збиралася. Тож роззирнулася, шукаючи подругу, й, помітивши знайомі біляві кучері, рушила в її бік.

Я не озиралася, аби перевірити, чи не шпигує за мною пан слідчий. Не знала, чи справді ця зустріч — лише випадковість, та вона мене однозначно не надихала.

Бажання поскоріше стягнути з себе цю сукню, аби сплатити за неї та забратися звідси, було нестерпним.

Якщо подругу і здивувала різка зміна настрою, вона мене не розпитувала. Тільки підозріло поглядала на мене.

Щоправда, її витримки вистачило рівно до тієї миті, коли ми удвох сіли в машину.

— То що сталося? Який біс за тобою женеться? — спитала вона, щойно ми пристібнулися.

Ася отримала водійське посвідчення десь два місяці тому, і з тих пір іноді виїжджала по справам на власній машині. Як от зараз.

— Не біс, — похмуро відказала я, хоча мусила визнати, що було в його погляді щось нелюдське, лячне, — Слідчий. Той самий, що допитував мене в квартирі Жданова після нападу.

Крізь дзеркало я побачила, як округлилися очі подруги.

— Що він там робив?

— Звідки я знаю? — знизала плечима я, — Може купляв костюм, а може слідкував за мною. Не подобається мені це.

Ася міцно стиснула губи та кермо, подумки погоджуючись зі мною. Ми виїхали з підземного паркінгу на вулиці вечірнього Харкова, освітлені вогнями, і вона запитала:

— Це вперше?

— Раніше я нічого такого не помічала, проте…

Ні, це звучить, як дурня. Нащо якомусь слідчому переслідувати мене? Я ж не підозрювана! Та в мене особиста справа чистіша, ніж ванна після клінінгу!

Невже вони справді думають, що я можу бути якось пов’язана з тим замахом? Через що? Через те, що опинилася там того вечора?

Від однієї думки про це в мене швидко розболілася голова.

Трясця! Тільки неприємностей з поліцією мені не вистачало! Чи в яких він там службах…

І знову в мене неприємності через Жданова!

Помітивши мій настрій, Ася спробувала пом’якшити:

— Послухай, я не думаю що тебе в чомусь підозрюють. Інакше вже отримали б ордер на обшук твоєї квартири та техніки. Скоріш за все це просто збіг. Багато людей скуповується в цьому торгівельному центрі саме на вихідних.

Я кивнула, хоч і не була до кінця впевнена чи подруга сама у це вірить. Та однаково піддивлялася у дзеркало чи не переслідує нас, мов в тих бойовиках, якась підозріла машина.

Так, в мене паранойя. Я навіть не заперечуватиму.

В усьому винні фільми. І Жданов, певна річ. Щоб його з його замовленням.

Ася запропонувала мені знову залишитися на ніч у них з Марком, та я відмовилася. Врешті, навіть якщо мене раптом в чомусь і підозрюють, вони однаково нічого не знайдуть, бо я ж не якась хвора на голову мафіозі. Отже мені нічого не загрожує. Крім стресу та недосипу, звісно.

Тож, підкинувши мене до мого під’їзду, подруга взяла з мене обіцянку відразу писати чи дзвонити їй, якщо щось станеться, й поїхала додому.

Я ж поставила пакет з сукнею для цих вихідних на сухий асфальт поряд із дверима, й почала шукати в сумці ключі.

Зазвичай я так довго не копаюся, бо не звикла носити з собою забагато речей, та цього разу швидко витягти зв’язку не вийшло. А, коли я нарешті це зробила, відчула, як хтось міцно притиснув мені вологу ганчірку до рота.

Я, як і більшість людей, сто разів бачила подібні сцени у кіно, тож розуміла, що останнє, що мені зараз потрібно — це робити вдих. Та розуміти і мати змогу контролювати інстинкт, котрий змушує набрати в легені якомога більше повітря у нападі паніки — зовсім різні речі.