Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Діана

Тиждень по тому

— Ні, це… — мені забракло повітря.

Я — не та людина, яку легко збити з пантелику, однак подрузі це якимось чином вдавалося щоразу.

— Навіть не думай відмовлятися! — промовила вона, затягуючи мене до примірочної, й пхаючи до рук декілька суконь на вибір, — Ти мені обіцяла, отже підеш! І маєш виглядати, мов Богиня, щоб жоден гість тебе не оминув!

Напевно, варто пояснити вам, що відбувається.

По-перше, з того вечора, коли ми зі Ждановим бачилися востаннє, минув тиждень.

Гарна новина була в тому, що, попри параною та попередження похмурого слідчого, кур’єри не вставали в чергу, аби мене вбити. Мене ніхто не переслідував, ніхто не писав мені стрьомні загрозливі повідомлення, і взагалі, життя моє було до сумного нудним та статичним.

Погана новина була в тому, що роботу я досі не знайшла. Але не тому, що мала забагато вимог до працедавців, чи вперто шукала щось, пов’язане з малюванням.

Ні, насправді наближалася чергова сплата за комунальні послуги, тож я була готова погодитися на будь-яку пропозицію. Хоч на посаду адвоката Диявола, якщо він вчасно і добре платитиме. Тільки от, скільки б резюме я не розіслала, і скільки б співбесід не пройшла за останні дні, відповідь була одна й та сама.

“Ми вам передзвонимо”.

Спойлер: досі ніхто не передзвонив.

По-друге, разом із цим непомітно підкралася дата, що зовсім вилетіла в мене з голови.

Річниця Асі та Марка.

Мені завжди здавалося, що такі дати зазвичай святкують удвох, в якомусь романтичному тихому місці. Ресторані там абощо. Влаштовують вечерю при свічках, а тоді на закоханих чекає бурхлива ніч.

Та сім’ї на кшталт Марка мали власне уявлення про подібні святкування. І, як правило, вони включали в себе ту саму романтичну вечерю удвох, тільки після “невеличкої” вечірки.

А під “невеличкою” вечіркою зазавичай на увазі мався захід на мінімум півсотні осіб, серед яких сім’я, друзі, колеги, знайомі та родини колег…

Гадаю ви приблизно уявляєте собі що воно таке.

І Ася, моя найліпша подруга, вбачала в цьому нагоду затягнути мене у “потрібне коло”, й зарекомендувати мене, як талановиту художницю. Бо від запрошення на будь-який інший вечір я, скоріш за все, просто відмовилася б.

І от… Я в примірочній.

Важко зітхнувши, я подивилася на червону тканину сукні, яку Ася підібрала останньою, і погляд сам собою зачепився за цінник.

Я вже казала подрузі, що не можу зараз дозволити собі нічого з цього салону, та хіба ж мене хтось слухав? Мене тільки перед фактом поставили, що, як вони запрошують, то вони і платять.

Я ж подумки додала до свого боргу ще декілька тисяч, і знов перевірила пошту. Раптом хтось з правцедавців відповів?

Та дива не сталося.

Трясця.

Хлюпнувши носом, я змирилася з тим, що моє становище не поспішає покращуватися, й почала стягувати з себе одяг, аби приміряти сукню.

Остання, звісно, була розкішна. В міру відкрита, сексуальна, проте не розпусна, вигідно підкреслювала усі мої вигини, й збиралася елегантними хвилями.

Дизайнер вочевидь надихався грецьким стилем, до якого я й сама відчувала певну слабкість, тож я мусила визнати, що сукня мені сподобалася. Дуже.

Не аж настільки, щоб влізати у ще більші борги, та… Що, як Ася має рацію?

Може ця сукня дійсно приверне до мене увагу замовників? Бажано тих, до кого в дім не вриваються озброєні злочинці, і які не будуть потім снитися мені ночами, як деякі.

Бо Жданов снився. І сни ці були…

Дідька лисого я в цьому комусь зізнаюся, але вони були гарячі. Навіть занадто, як на мене.

В деяких з них Артур або позував мені, або пропонував попозувати йому, навіть враховуючи те, що він був дуже далекий від малювання. Чи варто додавати, що в обох варіантах ми з ним опинялися без одягу? А під ним Жданов був мов грецький бог.

І це ще найневинніше, що мені снилося за його участі…

Більш того, через усе це я ним так марила, що він навіть почав ввижатися мені у натовпі. Посеред торгівельного центру, супермаркету або станції метро. Присягаюся, я не збожеволіла, і розумію, що йому там нічого робити!

Ця одержимість Ждановим мені зовсім не подобалася. Тим паче, що для неї не було жодних вагомих причин.

Так, визнаю, він симпатичний, цілком в моєму смаку. Приємний у спілкуванні, якщо опустити ряд причин, з яких це саме спілкування неможливе. Він мене захистив, хай без нього я і не потребувала б жодного захисту. Та за той тиждень ми з ним ніяк не контактували, і мене це цілком влаштовувало.