Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Я лише кивнула у відповідь.

— Mon chéri, Жорж! Що з тобою? — мініатюрна білявка з кучерявим волоссям вилетіла з дверей і почала обмацувати Ярика, який ледь тримався на ногах.
— Жан, усе нормально, ми трохи в тебе погостюємо?
— Звісно, для тебе — що завгодно, мій милий Жорж. Венсан! Допоможи й виклич лікаря.

Сивий чоловік допоміг занести Ярика в дім і покласти його на диван у вітальні. Жанна (схоже, так звали цю пані) не відходила від Ярика ні на крок. Її бежеве, злегка пишне плаття все було в крові.

— Ліє, це Жанна, моя добра знайома, — те, як Ярик мене представив, явно не сподобалося Жанні — вона насупила брови.
— Дуже приємно.
— І мені, — вона сіла поруч з Яриком і гладила його по голові.

Звісно, я розумію, що зараз не час для ревнощів та всього такого. Але щось неприємне й слизьке почало кільцями обвивати моє серце.

За деякий час приїхав лікар. Наклав Ярику пов'язки, вправив плече і зробив кілька уколів.

— Житиме, трохи спокою — і одужає, — кинув лікар, прямуючи до дверей.
— Мерсі, Паоло, ти, як завжди, незамінний.
— Заради Вас я готовий не лише на це, — Паоло благоговійно припав до Жанниної руки.

Та ну! Можливо, для когось такі стосунки — в порядку речей, але мене від його поведінки трохи пересмикнуло.

Ярика відвели на другий поверх у гостьову спальню й поклали на ліжко.

— А Вас, — Жанна з огидою оглянула мене з голови до п’ят, — треба переодягти. Втім, і мені не завадило б.

Вона завела мене до своєї гардеробної. Таке різноманіття вбрання — хіба що в супермаркеті.

— Такс… Що б Вам підібрати?..

Я здивувалась, що вона звертається до мене на «Ви». Якщо чесно, завжди думала, що людям її кола бридко навіть спілкуватися з такими, як я, не те що «викати».

— Думаю, це підійде.

Вона простягнула мені синю сукню. Це була сукня на запах із поясом трохи вище талії, довжиною міді. Я зняла свій перепачканий одяг і влізла в чисту сукню. А у цієї панянки є смак: сукня була чудова і сіла ідеально.

Жанна скинула весь одяг і кинула його в кошик для брудної білизни. Так просто і без сорому — я навіть трохи позаздрила, бо навіть у білизні, стоячи перед жінкою, я трохи ніяковіла. У неї була прекрасна фігура — не дивно, що в неї було море прихильників. Прямо як в одному відомому фільмі: «Я йду, а чоловіки падають, падають і самі штабелями вкладаються». Можливо, озвалася моя низька самооцінка, але будь я чоловіком — точно закохалась би.

— Так, — почала Жанна, дефілюючи до шафи з білизною, — що у вас із Жоржем?
— Я не знаю, хто такий Жорж. Я прийшла з Яриком. І ми… — я зам’ялася.

Що я мала відповісти? Адже офіційно ми одне одному ніхто. Але, подумавши секунду, я озвучила єдину, на мій погляд, прийнятну версію:

— Ми разом.

Обличчя Жанни, ще мить тому таке мирне й чарівне, перекосилося до невпізнання. Мій варіант викликав у її персони хвилю обурення.

— Та ну? Разом, кажеш…

Я розлютилася. Ну скажіть: чому те, що ми з Яриком разом, викликає обурення в кожного зустрічного-перехожого? Це ж наше життя і більше нічиє!

— А що не так? — я стояла, як вкопана, намагаючись заспокоїтися. По тілу пробігла дрібна тремтячка.

Білявка усміхнулася, її настрій різко змінився.

— Не сприймай на свій рахунок, просто у нас так не заведено.
— У нас?
— Думаю, Жорж усе сам пояснить, коли одужає. Якщо ще цього не зробив — на те були причини.

Жанна вдягнула мереживну білизну, ніжну персикову сукню по фігурі з відвертим вирізом і розпустила кучеряве волосся.

— Ходімо, поїмо, чи що?
— Напевно, я краще піду спати.
— Ходімо, ходімо. Тобі теж сили потрібні. Не час берегти фігуру.

У холі було прохолодно, попри палаючий камін. Напевно, все через вологість. А ще мармурова підлога була дуже холодна. Я змерзла й обійняла себе за плечі. Їсти не хотілося. Хотілося якомога швидше піднятися до Ярика і перевірити, як він. Але я не могла образити його друзів, відмовивши в гостинності. Надзвичайно довгий обідній стіл уже був накритий. У кімнаті витав приємний аромат щойно приготованої їжі.

— Сподіваюсь, ти не вегетаріанка?
— Ні.
— От і чудово, — Жанна плеснула в долоні, і двоє слуг принесли закриті підноси.

Годинник пробив північ. Така собі пізня вечеря. На тарілці парувала запашна яловичина, в келиху грало червоне вино. Жанна сиділа на протилежному кінці столу, і розмову було підтримувати складно. Але, може, й на краще.

Під час вечері я встигла добре роздивитися обстановку кімнати. Було видно, що її реставрували, зберігши початковий інтер'єр. Освітлення — велика люстра-свічник: колись по ній стікав віск, а тепер були вкручені діодні лампи. На стіні збереглася фреска. Вона зображала сцену бійні — по-іншому й не скажеш. На тлі старовинного замку і червоного заходу сонця лежали гори трупів людей і вовків. Причому і ті, й інші були в обладунках. На передньому плані — двоє: людина в золотих обладунках і вовк у срібних. Обладунки вовка прикривали голову й груди, а в людини з озброєння були меч і щит.

— Мило, — кивнула я на зображення на стіні.
— О, так, — усміхнулася Жанна, — кривава бійня, чи не так? Але така наша природа, хіба ні? Весь світ давно загруз у кривавих війнах. Тільки раніше вони були на мечах, і жертв було набагато менше, ніж зараз. З розвитком технологій війна втратила видовищність і стала нагадувати мильну оперу. От сиджу я в теплому домі, і варто лише натиснути кнопочку — і десь там, далеко, буде великий «бум»...

Сумно. Інакше не скажеш про вираз її обличчя. Ну що ж, дамочко, у Вас, звісно, особливі вподобання.

— Дякую за вечерю, я, мабуть, по…
Я спробувала встати, але ноги підкосились, усе поплило перед очима. Я опустилась назад на стілець.

— Що сталося? — Жанна не поспішала на допомогу, вона встала й повільно підійшла. Коли вона була вже зовсім близько, тіло зовсім перестало слухатися. Я відчувала, що ось-ось знепритомнію.