Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 25.
Між світом і шкірою

Я стою на ґанку батьківського дому. Село наче вирізане з дитинства — до болю знайомі вигини стежок, похилений паркан, у вікні фіранка в дрібну квіточку. Тільки я — не я. Я поза тілом, поза подихом, поза світом. Прозора, невагома. Примара, полонянка сну.

У домі горить світло. Мама сидить на кухні, в неї тремтять руки. Вона прикладає компрес до скроні, потім з зусиллям дістає з аптечки таблетки. Нитка сліз тягнеться щокою. Тато, згорблений і неголений, подає їй воду.

— Треба знову до поліції, — її голос тонкий, зірваний. — Може, вона… може, вона…

— Вона не могла просто зникнути, — глухо озивається тато. — Телефон, може, зламався. Або загубила. Не накручуй себе. Ми її знайдемо. Знайдеться. Вона ж у нас сильна.

Сильна… Я тягну до них руки. Кричу. Але рот не ворушиться. Я ніби за склом. Схоже, я помираю вдруге.

— Ти ж знаєш, вона б не поїхала, не попередивши, — шепоче мама. — Її наче…

І тут світ починає текти, як вода між пальцями. Дім розпливається, як акварель під дощем. Я тону.
Падаю в чорну глибінь. І прокидаюся.

Очі широко розплющені, але тіло — ніби з вати. Лежу, витріщившись у стелю каюти, а всередині — ніби хтось розрізав мене зсередини. Біль не фізичний. Душевний. Якби тебе розірвали між двома світами і сказали: «Обирай».

Мама. Тато. Їхні обличчя врізались у пам’ять, як лезо. Я уявила, як вони прокидаються, п’ють гірку каву, перевіряють телефон, знову і знову сподіваючись на повідомлення. Як мама ховає очі, щоб ніхто не побачив, що вона плаче. А тато робить вигляд, що вірить.

Я прокручувала сон у голові, намагаючись зрозуміти — це було видіння? Чи просто туга? А може, хтось мені це показав? Бо все здавалося надто живим. Надто болючим. Боги?
Чи просто розум, що здався?

Намагаючись знову заснути, я загорнулась у хутра. Тіло вже повільно вповзало в дрімоту, коли простір знову стиснувся в крапку. Мене затягло в порожнечу — темну, пульсуючу.

— Знову вона. Спить і бачить, — чоловічий голос, колючий, нетерплячий.
— Тихіше. Вона все відчуває, — жіночий, м’який, тривожний.
— Та хай відчуває. Я досі вважаю, що ми перегнули. Той обряд, мітка — ти впевнена, що треба було?
— Він інакше б не зрозумів. Ти знаєш, який він. Як його матінка, Діана. Упертість у крові. Обоє рвуться проти волі богів.
— Але ми не мали права...
— Ми завжди мали. Це наш світ. Їхній — лише тимчасовий. Ми дали шанс. Підштовхнули.
— Ти впевнена, що вона витримає?
— Вона вже почала. Подивись сам.

І я знову падаю. Наче серце зірвалось у безодню. А потім — тиша.

Прокинулась від запаху гвоздики. Пряний, терпкий, живий.
Секунда — і я зрозуміла: я не вдома. Я в каюті. Лежу на шкурах. А поруч — варвар. Справжній, надто живий.
Він спав на боці, притулившись до мене, ніби ми були подружжям багато років. Голий по пояс, груди — мов вирізьблені з каменю. Руки розкинуті, а коса, розплетена, лежала на плечі. Червона, як кров.

Я тихенько повернулась до нього спиною. І, звісно, почала монолог:

От і все. От і прокинулась у лапах бородатого вікінга. Від одного тільки вигляду його м’язів у мене злітає дах, а від запаху хочеться пекти булочки. Не думати. Не дивитися. Тим паче не торкатися. Ех, мамо, якби ти бачила, в кого я вляпалась...

Я зсунулася з ложа і одяглась, стараючись не шуміти. Вийшла на палубу, де вже сіріло. Повітря було прохолодне, солоне, пахло морем і димом. Нортундці — похмурі, зосереджені — тягали мотузки, перетягували бочки. Пара чоловіків помітила мене, але одразу відвернулась, зайнявшись своїм.

Стоячи на краю палуби, я знову згадала сни. Перший — той, що розриває. Другий — наче шепіт за кулісами. Хто вони? Ці голоси? Боги? Чи хтось інший? Чого вони від мене хочуть?

Я крадькома повернулась до каюти, навшпиньки, ніби могла розбудити когось, хто, по суті, вже прокинувся. Клацання дверей, шурхіт хутра під ногами… і я завмираю.

Глейв уже одягався. Стояв спиною до мене, натягуючи сорочку на повільно рухливі плечі.
М’язи перекочувались під шкірою, як хвилі. Він ніби знав, що я дивлюсь, — і робив це нарочито повільно.
Я завмерла. Це тіло — втілення всіх гріхів. Лінивий, впевнений. І ніби знає: ти все одно моя, не вирвешся.

Він повернувся, зустрівшись зі мною поглядом.
— Не спиться? — тихо, трохи хрипко.
— Не дуже. Ти, як би це сказати… трохи тиснеш своєю присутністю.
— Тисну? — він підійшов ближче, ледачо, але очі його були уважні. — Оце новина.
— Ми… тепер чоловік і дружина? — спитала я, вдаючи, що в голосі нема тремтіння.
— За законами Нортунда — так.
— А за моїми законами? Я ж з іншого світу, Глейве. Там все не так.
— Я знаю, — його голос став нижчим. — Але ти тут.

Він підняв брову, ніби обмірковуючи, й підійшов ближче, важко, повільно, як хижак, що знає: здобич не втече.
— Ми… чоловік і дружина, — вимовила я, відчуваючи, як із цими словами щось клацнуло всередині. — Обряд відбувся. Мітка… я тепер теж відчуваю її магію. А ти?

Він зупинився на відстані витягнутої руки.
— Я її відчуваю з першої хвилини, як вона з’явилась, — сказав він тихо. — Як холодний вітер за коміром.
— Але ти ж… ти ж не хотів цього. — Я примружилась. — Ти казав, що не визнаєш богів.
— Я казав, що не визнаю їхньої влади над собою. Але я не сліпий. Мітка — це не міраж. Ти тут. Я тут. І тепер ми пов’язані.
— Це звучить, як вирок!
— Мені подобається, коли ти злишся.

Він підійшов ще ближче. Я опинилась між ним і стіною. Пастка. Добре прорахована.
Я зробила коло — не як налякана дівчинка, а як кішка, що перевіряє територію. Відійшла до стіни й опустилась на край скрині, вкрити хутром.
Відкинула лікті назад, створюючи ілюзію розслабленості. Але всередині я була натягнута, як тятива.

Він обернувся. Його погляд зупинився на мені — теплий і лінивий, ніби він і не помітив, що я його розглядала. Або помітив. Або знав, що я буду. Бо він підійшов.