Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

— Зручно вмостилась? — його голос звучав насмішкувато, оксамитово, з тією самою інтонацією, від якої всередині все починало пульсувати.
— Угу, — відповіла я, стараючись, щоб голос не тремтів. — Цікаво спостерігати за чоловіком у природному середовищі.

Він підняв брову.
— Чоловіком?

— Ну, технічно ми ж одружилися, так? Тільки без сукні, тостів і запрошених.
— І ти вирішила, що тепер можеш мене оцінювати, як прилавок на ярмарку?
— Я вирішила, що раз доля мене вже сюди закинула, то хоча б маю право на оглядову екскурсію, — огризнулася я.

Він усміхнувся й підійшов ближче. Його кроки були повільні й тихі, як у хижака. Коли він зупинився переді мною, я вже спиною притислася до стіни. Скарбниця виявилася пасткою. Я — мишка. Він — кіт.

Я нервово схрестила руки на грудях, але одразу ж зрозуміла, що виглядаю як школярка на допиті. Схрестила ноги. Неможливо. Всередині все тремтіло — від напруги, від його погляду — пронизливого, мов лезо.

Він не поспішав. Почав з дрібниць — заговорив про погоду. Про щось зовсім незначне. Але його рука вже лежала на моєму стегні. Тепла, важка, впевнена. Він нікуди не квапився. Пальці повільно поповзли вгору, піднімаючи сукню.

— Що ти… — я ковтнула, — …що ти робиш?
— Ти так мило нервуєш, — сказав він, дивлячись прямо в очі. Його рука піднялась вище.
— Ґлейв… — я спробувала встати, але він поклав другу руку мені на плече — м’яко, та твердо. Я залишилася на місці.

— Як гадаєш, — мовив він, розстібаючи перший гачок на моїй сукні, — яку рибу краще подавати з медом? Чи тобі більше до вподоби гострі соуси?
— Ти зараз серйозно? — прошипіла я, але голос зрадницьки здригнувся.
— Цілком, — він розстебнув ще один гачок. Сукня зісковзнула з плечей. Холод пробігся шкірою. Він раптом поглянув мені в очі — різко, майже хижо.
— Відповідай.
— Я… не знаю… гострі, — видихнула я, задихаючись від хвилі жару, сорому і ще чогось.

Він усміхнувся. Стиснув стегно сильніше — я здригнулася. Другою рукою повільно, неквапливо, майже ліниво, провів по моїх грудях — і шкіру накрила хвиля мурах. Я намагалася чинити опір. У думках. Та тіло зраджувало. Воно палало. Серце гупало, мов скажене.

Він став між моїх ніг. Гаряче дихання, тверді груди, запах спецій і спеки. Його губи повільно торкнулися моїх. Не як раніше — не в пориві, не зі злістю. А вивірено. Випробовувально. Немов куштував. Немов хотів, аби я усвідомила кожну секунду цього.

І я усвідомлювала. Блискавки спалахували під шкірою. У грудях. У животі. Він обійняв мене, притягнув до себе. Мої груди торкнулися його тіла. Він був гарячим. Цілим світом жару й сили.

І коли він наблизився впритул — це було не про лють. Це було про владу. Про те, що я його. І що я хочу бути його. Навіть якщо розум волає «ні», тіло кричить «ще».

Потім ми лежали, переплетені. Його рука лежала в мене на животі — важка, як клятва.

Він піднявся на лікоть, глянув мені в очі.
— Я передумав. Мені потрібна дружина. І ти цілком, цілком вписуєшся в мої плани.